— I часто отак? Серед бiлого дня. Хто там живе?
— Дiвчисько одне. Ученицею у перукарнi. Коли не на змiнi, вiдразу до магнiтофона. I компанiю збирає вiдповiдну. Голова розламується вiд них…
Ненастирлива манера розмови Коваля, здавалося, заспокоїла жiнку, i вона почала вiдповiдати уже не односкладово i недоброзичливо, як напочатку. Погляд її очей хоч i зберiгав iще настороженiсть, але був уже нiби не такий вiдчужений i злий.
Вона вiдмовилася б вiд будь-якої бесiди з цiєю неприємною їй людиною, з холодними, як їй здавалося, очима. Але полковник нiби мiж iншим сказав, що зайшов тому, що не хотiв викликати її до мiлiцiї заради кiлькох деталей, якi його цiкавлять, i Варвара Олексiївна погодилась, що так, звичайно, краще.
Допомагаючи жiнцi навiдними запитаннями, Дмитро Iванович все-таки дещо довiдався про цей кооперативний будинок та про сусiдiв покiйного Журавля.
Про одного з них, про старого iнвалiда Анатолiя Трохимовича Коляду, який нещодавно поховав дружину, Коваль, правда, вже знав iз слiв дiльничного iнспектора i складеного ним протоколу.
Вранцi увагу Коляди привернула незвична поведiнка собаки, колись пiдiбраного на вулицi з перебитою лапою i залишеного у нього в квартирi. Пес, названий Лапою, тепер складав усе товариство самотнього пенсiонера. Цiєї ночi Лапа спав неспокiйно, на свiтанку розбудив Анатолiя Трохимовича i, як здалося господаревi, просився надвiр. Але дiдусевi не дуже хотiлося виходити удосвiта на мороз, тим бiльше що звечора, перед сном, вiн, як завжди, виводив Лапу i той побiгав досхочу.
Коли зовсiм розвиднилося, Лапi, певно, припекло, i вiн уже скiмлив пiд дверима, i почав гавкати.
Зрештою, Анатолiй Трохимович, гримаючи на собаку, злiз iз лiжка, одягся i вiдчинив дверi. Лапа вибiг у коридор, але нi до лiфта, нi сходами не побiг, а озирнувся на господаря, немов запрошуючи прямувати за ним, а потiм накинувся на дверi квартири Журавля.
Анатолiй Трохимович, наблизившись до дверей сусiди, i сам вiдчув неприємний запах. Йому згадалося, як минулого року Лапа так само гавкав, коли у них на кухнi просочився газ з несправної плити, i постукав у дверi.
Журавель не вiдгукнувся. Лапа не втихомирювався. Коляда постукав дужче. Сусiда не вийшов.
Тодi старий забрав собаку, повернувся до своєї квартири i подзвонив по телефону до аварiйної "Київгазу". Газiвники, приїхавши, виявили, що з квартири йде газ. Вони й викликали мiлiцiю.
Зараз Варвара Олексiївна зауважила, що Коляда пiсля смертi дружини став дуже дивним. Старий вiдмовлявся вiд будь-якої допомоги, цурався людей, бесiдував тiльки iз своїм Лапою, як з людиною. Iз шофером та його дружиною, котрi, вiдправивши дiтей у село, завербувалися на Пiвнiч, Варвара Олексiївна по-сусiдськи дружила, хоч дружба ця обмежувалася незначними взаємними послугами. З новими, тимчасовими, мешканцями трикiмнатної квартири, армiйським офiцером та його дружиною, вони з чоловiком, Вячеславом Адамовичем, тiльки здоровкалися. Iнша рiч — Антон Журавель!
— Мiй Слава, — усе ще ковтаючи сльози, говорила Павленко, частенько засиджувався у нього, їм iнституту не вистачало. I додому прийдуть — нiяк не розлучаться…
— Так, так, — пiдтакував полковник. — Значить, i вдома разом. I про що ж вони бесiдували?
— Журавель до нас рiдко заходив. Усе бiльше Вячеслав до нього. Так що розмов їхнiх не чула. Та, звичайно, про що ж?! Про свої справи, про науку, про iнститут…
Жiнка замовкла. Потiм, вiдповiдаючи на запитання Коваля, сказала, що чоловiк у вiдрядження нiби й не збирався. Уранцi, як завжди, поїхав до iнституту. Але раптом подзвонив їй на роботу i повiдомив, що негайно посилають у Вiрменiю. Не взяв навiть валiзки з бiлизною та iншими необхiдними речами.
— Вiн iще не знає, що Антона Iвановича уже немає на свiтi, зiтхнула Варвара Олексiївна, сумно похитавши головою. — Приїде, а тут таке… Удар який для нього! Як i переживе, не знаю, — знову зiтхнула вона.
Парубоцького життя Журавля, до якого "вiчно швендяли дiвки", Варвара Олексiївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на якi сусiда кликав i її чоловiка. Але терпiла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковiй роботi. Витираючи сльози, жiнка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, i, здавалося, вiд цiєї думки їй стало гiрше, i вона уже не зiтхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.
— Виходить, ви пiдтримували чоловiчу дружбу?
— Правду сказати, не зовсiм. Боялася, що й мiй привчиться пити… Але, господь помилував, не спився… Добре, що я тут, поряд… А щодо жiнок… — вiдповiдаючи на нiме запитання полковника, знизала плечима спiвбесiдниця, — я була спокiйна. Вiн у мене однолюб… Iншим разом дорiкала Антону Iвановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мiй хоч i головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крiм усього, їм потрiбно було спiлкуватися. Над одними й тими ж темами працювали… А покiйний, — Варвара Олексiївна зупинилася, немов тiльки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем i потяглася за носовою хустинкою, — пробивний хлопець був, земля йому пухом. В iнститутi його цiнували. Чого ж це я буду розводити їх у рiзнi боки! Та й не вийшло б це у мене.
Павленко не розпитувала полковника про подробицi смертi сусiда, мовби їй досить того, що довiдалася бiля пiд'їзду. Це спочатку здивувало Коваля, але потiм вiн вирiшив, що у Варвари Олексiївни, як це могло бути у кожної жiнки, страх перед тяжкими подробицями перемiг природну цiкавiсть.
— А Вячеслав Адамович як ставився до свого колеги?
— Душi в ньому не чув! Iнодi, правда, скаржився, що ось придумає що-небудь, розповiсть Антоновi, той спочатку поглузує, а потiм, дивись, i сам вчепиться за iдею i пiшов-поїхав по iнституту продавати. Ну, не продавати, пробачте, пропагувати… Але вже як свою iдею. I всi, як кажуть, пироги Журавлю, — зiтхнула жiнка. — Кривдно. Мiй макуха переживає, але соромиться зауважити приятелевi. Каже: "Незручно, я ж це так, у загальних рисах, а вiн уточнив, та й свого дечого докинув, дещо змiнив…" Якось через це мiж ними чорний кiт пробiг… Але незабаром усе стало на своє мiсце.
Наукове середовище було для Коваля новим, i вiн хотiв докладнiше з ним познайомитися. Звiсно, Варвара Олексiївна не належала до нього, не могла бути джерелом такого вивчення. Але все ж таки, думалося Дмитру Iвановичу, праця чоловiка, його iнтереси так чи iнакше обговорювалися у сiм'ї, дечим Павленко дiлився з дружиною, про якiсь iнститутськi подiї розповiдав.