— Над чим зараз працює ваш чоловiк? Я гадаю, секретiв вiд вас не мав.
— Не дуже дiлився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечерi у доброму настрої, обiйняв мене i вигукнув: "Еврика!" Виявляється, вiн щось придумав, я не зрозумiла, якийсь новий спосiб шлiфовки металу. Я у технiцi не дуже розбираюся… Та й Слава про це бiльше не згадував… Певно, не захопило його. А коли пiзнiше поцiкавилася, сказав: "Вiдчепись!" Вiн потiм iще щось винаходив… А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю…
— А Журавель?
— Навiть не уявляю. Знаю тiльки, що обоє вони машинобудiвники, фахiвцi по обробцi металiв. Тобто вже не обоє, - схаменулася жiнка. — Який жах, який жах! Подумати тiльки! — Вона заплющила очi i струсонула головою, немов вiдганяючи якусь примару.
Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.
Цього року з чоловiком щось сталося, їй здалося, що вiн зазнав якоїсь серйозної невдачi, переживає її i, зламавшись, замкнувся в собi. I задушними лiтнiми ночами, коли вони лежали врозкидь на спiльнiй постелi, i у цi зимовi ночi, коли у спальнi ставало холодно i Вячеслав у снi безпорадно притискався до її теплих грудей (вiн спав неспокiйно, здригаючись i бурмочучи щось нерозбiрливе) — i тодi щемливе почуття жалю до чоловiка охоплювало її.
Останнiм часом усе частiше Вячеслав пiдхоплювався серед ночi, сiдав на лiжку i, не вмикаючи нiчника, довго зглядався в темний квадрат вiкна. Вона теж прокидалася, немов зв'язана з ним ниткою, питала: "Що з тобою?" — i, не дочекавшись вiдповiдi, цiлувала, умовляла спробувати заснути.
Вiн був мовчун. Але iнодi у такi хвилини його охоплювала вiдвертiсть. Тодi проривалися скарги на долю, на те, що вiн — невдаха, що i в iнститутi з ним не рахуються, як належить, i перспектив у нього немає. I тодi вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у вiдчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути смiливiшим, наполегливiшим, спритнiшим, як, до прикладу, їхнiй сусiда Антон Журавель.
Але чоловiк лише зiтхав у вiдповiдь i зiзнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити i розмалювати, що йому, Вячеславу, навiть самому не вiриться, нiбито спочатку це була його iдея, а не самого Антона.
Зрештою, виговорившись, звiльнивши душу, чоловiк швидко засинав, а вона ще довго лежала бiля нього з розплющеними очима, i гiркий бiль стискав її серце. Була готова битися за його долю, захистити вiд кривдникiв, вiд зрадливостей життя, допомогти за будь-яку цiну, але не знала, як це зробити…
На свiй подив зараз, пiд час розмови з полковником, Варвара Олексiївна виявила, що почуття жалю до чоловiка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навiть з якоюсь прикрiстю i неприязню. Його скарги, духовна немiч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили i вжахнули її. Стiльки рокiв жити разом, любити, вiрити в нього, в його зорю, сподiватися знайти з ним яскраве, гiдне життя! Адже їй, як кожнiй жiнцi, так хотiлося мати поруч мiцне плече чоловiка, на яке можна обiпертися!.. А що вийшло?! Ось i тепер вiн несподiвано поїхав у вiдрядження, залишивши її сам на сам з мiлiцiонером, який справляє на неї тяжке враження.
На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля — ось той iде їй назустрiч, ось стоїть поруч її чоловiка, ось лежить на тахтi у своїй квартирi…
— Журавель встигав iще й чоботарювати. — Немов здалеку почула вона голос Коваля. — Багато до нього замовниць ходило?
Вона розплющила очi i зустрiлася з пильним поглядом полковника мiлiцiї.
— Еге ж, вiн шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тiльки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарiвнi черевички, обiцяв i менi, але так i не зiбрався… — додала жiнка. — Та бог з ними, з черевичками!..
— Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?
— Не дуже, — мовила, подумавши, Варвара Олексiївна. — Кравчиня одна до нього частенько навiдувалася, а здебiльшого так: прибiгали — утiкали. Менi не було дiла їх вистежувати… Але найчастiше Слава розповiдав про друкарку з iнституту Нiну. Взагалi, чоловiк не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусiда. Прийде, бувало, вiд нього i обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! I бабоньок тих не дуже поважав. Хiба що друкарку жалiв. Дуже, казав, славна i дуже нещасна. До всiх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися… А вiн тiльки голову морочив… Я її частенько зустрiчала, досить-таки гарненька…
У вiдповiдь на запитання полковника: "Чи не знає вона, хто вчора гостював у Журавля?" — Варвара Олексiївна мовчки схопилася за голову. Посилаючись на нестерпний бiль, вона пiдвелася з дивана i сказала, що бiльше не може розмовляти. Коваль бачив, як на її обличчi виступили червонi плями, зрозумiв її стан i погодився продовжити бесiду iншим разом. Деяку початкову iнформацiю вiд неї вiн все ж зумiв одержати…
Коли б його спитали, яке враження справила на нього Варвара Олексiївна, вiн сказав би, що жiнка вразлива, пiд час розмови була вкрай пригнiченою, хоч i намагалася цього не показувати. Але коли їй це не вдавалося, вона здригалася, з жахом поглядала на дверi, мовби звiдти ось-ось могло з'явитися щось страшне.
Це й не дивно: про смерть серед щоденної метушнi люди не думають, але якщо вона з'являється i входить, нехай навiть не у твої дверi, а до сусiди, то все одно кидає чорну тiнь на все навколо, приголомшує, i вiд усвiдомлення, що вона незримо є всюди, i навколо тебе, поруч тебе, не вiдразу вдається звiльнитися.
3
Проводжаючи полковника, Варвара Олексiївна виглянула на сходову площадку. Коваль помiтив, як раптом спалахнули її очi.
— Ось одна, — пробурмотiла Павленко. — Оця сама Нiна.
Дмитро Iванович побачив худорляву жiнку у пальтi з дешевим штучним комiрцем, яка вийшла з лiфта. Варвара Олексiївна, очевидно, не бажаючи зустрiчатися з нею, буркнула полковниковi: "До побачення" i прикрила за ним дверi. Але Дмитро Iванович був переконаний, що вона залишилася стояти по той бiк дверей i прислухається до того, що вiдбувається на сходовiй площадцi.