Собака перестав скавуліти, ніби заспокоївся, і Муфтик пішов по воду. Тримаючи в руці відро, він хутко ступав до струмка.
І тут сталася пригода.
Собака! Буцімто з-під землі перед Муфтиком постав величезний собацюга. Жовто-сірий. Хвіст обвислий. Вуха нашорошені. Очиська злісно виблискують.
— Начебто вовк, — сполотнівши, прошепотів Півчеревичок.
А Мохобородько ствердив:
— Так і є, вовк!
Ось чому… Ось чому страх огорнув Комірчика… Собача відчуло наближення сіроманця. Ох, як же вони раніше не здогадувались про це!
— Цу-цу, — став підгукувати вовка Муфтик.
Лише один раз і підгукнув. Далі все сталося блискавично.
Зненацька Муфтик опинився на землі. Цеберка брязнула, покотилася вбік. Вовк зграбастав Муфтика за муфту і закинув собі за спину, мов лантух. І зник. Десь запропав між кущів.
Півчеревичок, увесь сірий з лиця, вихопив із кишені рогатку, але цілитися було ні в кого. А Мохобородько стояв непорушно, наче обернувся на соляний стовп, і порожніми очима дивився туди, де щойно були вовк і Муфтик.
— Комірчику! — несподівано вигукнув Півчеревичок.
Собача вистрибнуло з авто. Невже вовк відбіг так далеко, що його дух уже не лякав Комірця?
— Шукай Муфтика, — прошепотів Мохобородько.
Комірчик, прихиливши писок майже до землі, ретельно обнюхував довкола. З того місця, звідкіль Муфтик рушив до струмка, собача побігло по сліду свого хазяїна.
Півчеревичок і Мохобородько напружено стежили за Комірцем.
По хвилі собача заскавуліло. Заскавуліло злякано й відразу ж спинилося.
— Муфтикові сліди закінчилися, — припустив Півчеревичок.
— Замість Муфтикових слідів на землі лише вовчі, — сказав Мохобородько.
Комірець заскімлив ще, але назад не повернув.
— Він щось вирішує, — висловив здогад Півчеревичок.
Мохобородько кивнув головою.
— Він вагається, — мовив по хвилі, — тепер усе залежить від того, що з двох візьме гору: любов до Муфтика чи страх перед вовком.
Комірець тихенько загарчав. Його шерсть на зашийку настовбурчилася.
— Набирається сміливості, — сказав Півчеревичок.
І тієї ж миті собача пожвавішало. Правда, воно поволі й обережно ступало вперед, як-не-як, а йшло по вовчому сліду.
— А ми? — запитав Мохобородько. — Що ми робитимемо?
І вони мали вирішувати точнісінько так, як і Комірець. Перед ними постало точнісінько таке ж запитання. Адже й кумедні чоловічки боялися сірого хижака, ще й як! А з другого боку — хіба ж Муфтик не їхній найкращий друг?
— Ходімо, — наважився Півчеревичок. Отже, домовились. Вони рушили за Комірчиком. На них напали дрижаки, але вони не зупинялись. Біля струмка собача безпорадно завмерло.
— Сліди закінчились, — зронив Мохобородько.
— Здається, вовк переплив потічок, — сказав Півчеревичок.
Очевидячки, й Комірець схилявся до такої думки. Якусь мить він вагався, тоді стрибнув у воду й поплив, швидко перебираючи лапами, на протилежний берег. Проте, на жаль, і там собача не виявило вовчих слідів і незабаром знову повернулося до Півчеревичка й Мохобородька.
Сліди запропали і все.
— Кінець, — видихнув скрушно Півчеревичок. — Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія?
Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту… Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати.
НІЧНЕ БАГАТТЯ
Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною.
— Уже вечоріє, — сказав Півчеревичок. — Що робитимемо?
— Треба все з’ясувати, — відповів Мохобородько.
Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків.
— Ох, дорогий Муфтику, — зітхнув Півчеревичок. — Де ж це ти потерпаєш нині?
— Зараз у вовчому лігві є і вовченята, —пригадував Мохобородько. — Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину.
— Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси, — припустив Півчеревичок. — У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе.
Мохобородько не відповів. Думав.
Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма.
І раптом: «Пугу-пугу!»
Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами.