Я обернулася. Еммі показалася з пітьми своєї кімнати, лише коли Девіса вже не було.
– Усе гаразд? – запитала вона.
– Так. Просто один тип із роботи. Девіс Кобб. Він уже поїхав.
– Не варто було йому сідати за кермо, – додала вона.
– Так, – погодилася я, – не варто.
У приміщенні конференц-зали було доволі гаряче. Іґан совався на місці, шепотів щось пані Конвей, але Донован не зводив із мене погляду.
– Це він скривдив ту жінку? Бетані Джарвіц, про яку всі говорять? – запитала я, дивлячись Доновану в очі.
– Це вас дивує? – поставив він зустрічне запитання, і двоє інших знову звернули на мене увагу.
Я на мить замовкла. Раніше, ще до знайомства з Еммі, я б відповіла «так».
– Ні.
У погляді Донована промайнуло щось схоже на співчуття, і мені це не дуже сподобалося.
– Можете якось прокоментувати свою відповідь? – додав він.
Девіс Кобб, одружений чоловік, шанований член суспільства, підприємець, тренер із баскетболу в школі. Я вже досить давно переконалася, зіткнувшись із жорстокою реальністю, що ці характеристики нічого не варті. Тепер мене важко чимось здивувати.
– Насправді ні, – сказала я.
Донован нахилився трохи ближче, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.
– Ви знаєте Бетані Джарвіц, панно Стівенс?
– Ні.
Він видобув із теки фото, постукав, наче вагаючись, кутиком фотокартки по столі. Врешті поклав знімок на стіл і розвернув пальцями зображення до мене.
– Ой! – зойкнула я, збагнувши тепер, чому Донован при зустрічі так дивно на мене дивився. Схоже на те, що Девіс Кобб теж мав слабинку до певних типажів жінок: з каштановим волоссям, блакитними очима, широкою усмішкою й тонким носом. Дівчина хіба трохи смаглявіша, але й це, можливо, тому, що фото було зроблене влітку. Волосся довше, невеличка щілинка між двома передніми зубами, втім, подібностей між нами було більше, ніж відмінностей. Якби це були мої учениці, я б мусила запам’ятати, що Бетані – це та, якій не завадило б скористатися послугами ортодонта.
– Її знайшли в темну пору доби за кілометр від вашого дому.
Уночі нас могли би сплутати дуже легко.
Хтось хруснув пальцями під столом.
– Ми хотіли б отримати від вас офіційні свідчення, – сказав Іґан, жестом вказуючи на жінку поруч.
Нарешті з’ясувалася роль Елісон Конвей – вона мала взяти в мене свідчення. Вона – жінка, адвокат потерпілої. Вочевидь, вона буде обережною й тактовною в цьому чутливому питанні.
– Ні, – заперечила я.
Ще мені зараз бракувало встрявати в такі речі, коли я тільки-но почала все спочатку й маю чисте ім’я, яке ніде не фігурує. Мені варто дуже обережно підходити до вибору людей, яким можна довіритися.
До від’їзду з Бостона, до того, як лайно потрапило на вентилятор, я вже майже пів року зустрічалася з Ноа, а товаришували ми ще довше.
Ми разом працювали в газеті, конкуренція нас лише підштовхувала. Однак, як виявилося, я помилялася, вважаючи, що ми «однієї крові». Саме Ноа мене видав. Саме Ноа зруйнував мою кар’єру. Утім, підозрюю, що він сказав би, ніби це я сама все зруйнувала.
Офіційна заява могла порушити вразливу рівновагу, що залишилася в Бостоні. Мені варто не висовуватися, не засвічувати свого імені в пресі, не мати справ із правоохоронними органами – так краще для всіх.
– Це б допомогло розслідуванню, – сказав Донован, і Конвей, збадьорившись, зиркнула на нього.
– Ні, – повторила я.
– Якщо він до вас чіплявся й переслідував… – почала Елісон Конвей м’яким і турботливим голосом. Я навіть подумала, що вона спробувала б ніжно взяти мене за руку, якби сиділа ближче. – Це неабияк допоможе розслідуванню. Допоможе й Бетані, і вам. Допоможе вберегти від біди інших.
– Без коментарів, – сказала я й відчула на собі її підозрілий погляд.
Це був кодовий сигнал, який означав: «Валіть до біса». «Я забороняю використовувати своє ім’я». «Шукайте іншу». Утім, вони, здається, не зуміли його прочитати.
Я відсунула свій стілець. Цей сигнал був для них зрозуміліший.
– Дякуємо за ваш час, панно Стівенс. – Кайл Донован підвівся і простягнув мені візитку. Колись раніше, якби він так на мене подивився, я б вирішила, що ми чудово спрацюємося. Мені б навіть було приємно.
Я обернулася й рушила до виходу. Біля дверей на мить затрималася.
– Сподіваюся, з нею все буде гаразд.
Я не помилилася. Мітч чекав за дверима.
– Ліє, – сказав він, коли я виходила. Отже, справа серйозна, раз звертається на ім’я в приміщенні школи.