Я не була для Еммі на першому місці. Ні тоді, ні зараз.
Повертаючись увечері з бібліотеки до машини, я вирішила пройтися Урядовим центром – колись це був мій маршрут додому. Але я хотіла пройти трохи далі. І за старою звичкою звернула з Авеню Співдружності у другий провулок ліворуч.
Вхопилася пальцями за знайомий цегляний виступ, холод пробирав до кісток. Крізь штори пробивалося світло. Я стала навшпиньки й побачила її тінь.
Певні речі повторюються, бо ми самі цього прагнемо. І нам здається, що це стається за волею долі. Еммі натрапила тоді на мене в барі, бо вона мене шукала. Вона стежила за мною й обрала ідеальний момент, аби нібито випадково зіштовхнутися в натовпі, змусити мене обернутися, змусити гукнути: «Еммі?».
Цікаво, чи вона й до того стежила? Раніше, того ж вечора, за пів року, коли я стояла на цьому самому місці.
Я стояла навшпиньках, у темряві, тримаючи руку на бетонному підвіконні. З кімнати мене в темряві не було видно, але я бачила, що відбувається всередині. Спостерігала, як Пейдж бере на руки немовля з високого стільця, витирає личко й садить собі на коліна.
Пейдж стояла на кухні, коли я спостерігала за нею. Вона пильно вдивлялася в темні сходи, як робила щовечора після смерті Арона. Наче очікуючи, що хтось звідти спуститься.
Саме там він здійснив задумане. Ковтнув таблетки, розчавлені в келиху червоного вина, аби притупити хвилювання, насталити свій намір. Я стояла тоді за вікном і, перш ніж побачити, як він хитається на мотузці, помітила на столі келих. Келих червоного вина, майже порожній. Цікаво, чи ставав він на драбинку, яку я тепер зауважила в кутку за холодильником? Чи просто ступив зі сходових поручнів? Чи знав напевне, що поруччя витримають?
Пейдж мугикала якусь мелодію, заколисуючи дитину. Але через скло між нами її голос звучав ледь чутно, ніби звідкись дуже здалеку. У пориві я піднесла до вуха телефон, набрала їхній домашній номер, усередині залунали дзвінки. Я бачила, як Пейдж нерухомо завмерла. Але раптом цієї миті позаду почулися чиїсь швидкі кроки. Я поспіхом поклала слухавку, обернулася, пильно вдивляючись у темряву, звідки почулися кроки, але не помітила ні душі. Опустивши голову і тримаючись тіні, я кулею прошмигнула за ріг і забігла до найближчого бару. Приміщення було тьмяне й затуманене. Коли я замовляла собі перший напій, щоб угамувати нерви, у мене нестримно тремтіли руки від адреналіну.
Можливо, вона була десь поблизу навіть тоді. Стежила.
Можливо, це була вже не перша спроба. Можливо, їх було декілька того ж дня. У метро. Коли розраховувалася за каву. Напередодні в гастрономі, у проході між стелажами. Можливо, вона зробила двадцять спроб, перш ніж я підвела голову й помітила її.
Такий бездоганний план не можна залишати на ласку долі.
Арон знову вигулькнув у моєму житті, бо я його шукала. Шукала повсякчас.
Щороку, щомісяця набирала на пошуковій сторінці: Арон Гемптон.
Стежила, як він здобув свій науковий ступінь, одружився з Пейдж, бачила в розділі світських новин їхні усміхнені обличчя – це фото було зроблене в яхт-клубі, до якого належали члени її родини. Позаду них човни та вітрила в мерехтливих вогнях.
Стежила, як він почав викладати. Стежила, чекала і щоразу, набираючи в пошуку його ім’я, відчувала темряву, прірву в часі, в якій досі, після стількох років, я нічого не можу розгледіти.
Це була передмова, а я прагнула фіналу.
Поки врешті, врешті-решт, отримала свою історію. Побачила зв’язки, зібрала докупи окремі частинки картини й чітко взяла його на приціл. Історія, яка зацікавить шефа й читачів. «Чотири самогубства за один рік», – сказала я Лоґану, і його очі, блиснувши іскрами, засяяли.
Джерело інформації. Моїм джерелом була двадцятидворічна дівчина, яка щойно після закінчення коледжу жила зі своєю найкращою подругою та хлопцем найкращої подруги. Я її не вигадала. Лише трохи змінила певні деталі, щоб захистити її конфіденційність. І сховала якнайдалі, щоб ніхто не знайшов.
Усі вважали, що я хотіла притягти до суду зовсім невинного чоловіка, але це не так.
Я хотіла, щоб усі почули історію від анонімної дівчини, особи якої ніхто не зможе встановити. І не шкодую про це.
Правда чи історія – байдуже, з чого починати, якщо врешті-решт ти досягнеш того, чого потрібно.
Якщо в кінцевому підсумку дійдеш до правди, усе дозволено.
Проте… іноді я почувалася скривдженою його смертю, немовби він таки переміг і продовжує повторювати навіть із засвітів: «Нічого не доведеш».
Тому мене досі тягне до того вікна, так добре мені знайомого.