– Хтось, хто назвався таким ім’ям.
– Тож ми мусимо повірити тобі на слово. Повірити в якогось привида. Що то була не ти, а хтось інший.
– Мабуть, так.
Я зустрілася з ним поглядом, благаючи, щоб він побачив у мені переконання, що це правда. Що я врешті-решт розповіла йому все, що досі не наважувалася.
Він примружився на вікна позаду мене. Запхнув руки в кишені куртки, підступив ближче й моторошно тихим голосом запитав:
– Хто ж тоді вдарив Бетані? Хто залишив біля озера помирати?
– Хіба це важливо?
Я знала, що важливо, що це мусить бути важливим, але вагалася, чи, бува, вона тепер не перетвориться в їхніх очах із жертви на злочинця? Чи продовжать вони шукати відповіді?
– Так, Ліє, те, що сталося з Бетані Джарвіц, важливо.
Кайл теж мав досвід справ із безіменними лицями, безликими іменами, і теж вірив, що їхні історії важливі.
Я знову подумала про Тео. Про те, що він бачив. Тео казав, що тіло Джеймса Фінлі волочили дві жінки. Що одна з них панікувала. А тоді я подумала про те, що повідомила поліція, про версію, яку вони проробляли. Чому одразу затримали Кобба?
– Чи можна прослухати той телефонний дзвінок? – запитала я. – Коли хтось повідомив поліції про Девіса Кобба?
Він обережно захитав головою.
– Будь ласка, Кайле. Ти не мусиш мені нічого розповідати. Я вже знаю про той дзвінок. Знаю, що він був анонімний.
– Як… – І його голос стишився до ледь чутного белькотіння. – Ти таки випитала це в інспектора Доджа?
Я захитала головою.
– Я не хотіла накликати йому клопотів. Просто намагаюся збагнути, яким чином усе пов’язано. І не гнівайся на нього. Він не сказав мені, звідки телефонували.
– Бідолаха, – сказав Кайл. – Він був сам на себе не схожий, коли повернувся від тебе. Тепер ясно чому.
– А я гадала, що через небіжчика.
– Ми очікуємо такого від новачків. Він не бачив тіла. Це ти його накрутила, довела до такого стану. Малий ще геть не досвідчений. – Кайл зітхнув. – Добре, ось у чому штука. Той запис не допоможе, навіть якби в нас був інший запис для порівняння. Голос… захеканий. Наче вона бігла. Або плакала. Ми не зможемо встановити, чий то був голос.
Плакала?
Я б теж нічого не встановила. З усього, що про неї пам’ятаю, я ніколи не чула, щоб вона плакала. Вона показувала лише ті свої сторони, якими хотіла поділитися.
– Що вона сказала? – запитала я.
Він заплющив очі, ніби читаючи ті слова з голови.
– Вона сказала: я бачила Девіса Кобба біля озера вчора ввечері. Чула, як він сварився з якоюсь жінкою.
– Але зателефонувала не одразу.
– Ні, не одразу. Лише після того, як ми отримали повідомлення від Марти Романо. Уранці наступного дня. Гадаю, вона, мабуть, почула переполох, почала зіставляти факти, збагнувши, що до чого.
Мої пальці нервово засіпалися. Я уявила, що Еммі досі тут і спостерігає за тим, як розгортаються події.
– Звідки? – поцікавилася я. А тоді повторила гучніше. – Звідки телефонували?
Він стиснув губи, довго дивився мені в очі. І нарешті сказав:
– Зі школи.
Я відступила назад, хитаючи головою. Згадуючи той день у конференц-залі адміністрації школи, дивлячись тепер на допит свіжим оком. Запитання, погляди. Причина, чому вони з’явилися в школі, допитували вчителів-жінок. Зовсім не через те, що в телефоні Девіса знайшлися дзвінки до мене. Причина була інша. Телефонний дзвінок із тремтячим жіночим голосом – з мого місця роботи.
– Ви думали, що це я.
Він знизав плечем.
– Вона сказала: «Він переслідував жінок. Гадаю, він її поранив».
Вони хотіли з’ясувати, хто телефонував.
Це було занадто.
Невже вона була там? Чекала, коли я приїду? Але я тоді затрималася, помітивши скупчення людей біля озера, спустилася на берег, розглядаючи місце злочину, де виявили тіло.
Або зателефонувала зі школи, знаючи, що дзвінок відстежать і вийдуть на мене?
Я рушила за межі стоянки житлового комплексу.
– Ліє? Ти куди? – гукав мені в спину Кайл.
– Мені потрібне свіже повітря, – сказала я, хоча ми були надворі і свіжого повітря там аж ніяк не бракувало. Я хотіла дещо для себе збагнути. Відстежити шлях Бетані у зворотному керунку, пересування Тео того вечора і місце, де її помітила Марта. Я зупинилася на краю стоянки. Чекала, поки Кайл обернеться й комусь зателефонує, а тоді вислизнула з його поля зору.
Униз від головної дороги і трохи вбік. Саме сюди, за словами Марти, потрібно було звернути, якщо зрізати шлях попри озеро – там, де знайшли Бетані. У будинках, повз які я проходила, горіли надвірні ліхтарі, дороговкази на моєму шляху. Земля під ногами тепер була вкрита сухим і ламким опалим листям. Здавалося, що в озері є течія, яка рухається за вітром.