– Я хотів повідомити вам особисто, – почав він і міг не закінчувати.
Я подивилася на годинник. Минуло більше, ніж доба.
– Ви не висунули йому звинувачення, – сказала я.
– Недостатньо доказів, щоб тримати під вартою, – сказав він, і я відчула докір на свою адресу.
Я опустила ногу на підлогу.
– Та жінка – Бетані, – вона сказала, що то був він?
Детектив Донован скривився.
– Вона ще нічого не сказала. Поки її тримають у комі. Намагаються контролювати набряк. – Він торкнувся голови. У мене перед очима промайнула картинка з кров’ю на траві.
– Ой… А ви? – ледь чутно промовила я, змусивши його нахилитися вперед. – Ви впевнені, що це він?
Я знала, що потрібна вагома причина для тримання під вартою. Ефект несподіванки працює лише один раз. Тепер Девіс Кобб буде на сторожі. І обов’язково знищить сліди, якщо вони залишилися.
Кайл зістрибнув із парти, ступив на крок ближче і стишив голос.
– Ви знаєте, де його пральня?
Я захитала головою.
– За заправкою на вулиці Стейт, – сказав він, припускаючи, ніби я знаю всі місцеві закапелки, ніби ці назви щось мені говорять.
– Даруйте, я тут ще новенька.
– Ох! Це за один квартал від шосе, яке огинає озеро. У нас є декілька людей, вони стверджують, що його машина стояла там цілу ніч. Але є свідок, який каже, що Кобб був біля озера. Сварився з якоюсь жінкою.
– А того свідка недостатньо? – запитала я.
Детектив Донован перевів погляд на краєвид за вікном, розмитий струменями дощу.
– Дружина Кобба стверджує, що вони повернулися додому на її машині, цілу ніч були разом. До того ж було темно, і свідчення свідка не такі безсумнівні. Нам би неабияк допомогло, якби ми знали, звідки він вам тоді телефонував. Якби ви прослухали його повідомлення.
– Але я не слухала.
Це б однаково нічого не довело. Усе, що можна було почути, коли я ще їх слухала, це хіба шум вітру або ухкання сови. Я ніколи не чула на задньому плані ні дзенькоту склянок, ні телевізора. Тільки тихесенький голос – він говорив упритул до телефону, щоб ніхто не чув. Він міг бути де завгодно – іти додому, стояти біля своїх вхідних дверей, де завгодно.
– А деталізація викликів від оператора зв’язку не допоможе? – поцікавилася я.
Навіть без моїх свідчень це могло би бути доказом. Я б не здивувалася, якщо Кобб телефонував пізно ввечері й іншим жінкам. Він цілком відповідає такій маніакальній поведінці.
Кайл задер очі до стелі.
– Ні, він із нами заграє. Охоче передав свій телефон як доказ. Там нічого немає. І це не дивно. У таких випадках майже завжди використовують передплачений номер. Його можна отримати де завгодно, придбати за готівку. Неможливо відстежити. – Детектив на якусь мить замовк. – Він знає, що робить.
Отже, це попередження. Апелює до мого сумління.
Затримання було відчайдушним кроком, з надією, що він злякається й зізнається сам або ж що я дам свідчення, переконавшись, що з-за ґрат Кобб мені вже не загрожує.
– Ви змушені були його відпустити і прийшли сюди, щоб я почувалася винуватою, правда?
– Я тут, бо ми змушені його відпустити, – відповів він. – Але також хочу повідомити, що сьогодні вночі поліційні патрулі кружлятимуть неподалік вашого дому. Тож, якщо побачите вогні – то вони. І без вагань одразу телефонуйте мені, якщо помітите щось незвичне.
– Гадаєте, мені таки варто хвилюватися? Це було б надто тупо з його боку, га?
– Судова система не так уже й кишить тими, хто ухвалює виважені рішення, – відповів він.
Пролунав дзвоник.
– Дякую, що попередили, – сказала я.
– Ви завжди можете розраховувати на мою допомогу, панно Стівенс.
Манери детектива Донована когось мені чимось нагадували – чи просто певний типаж людини – те, як він говорив і поводився: спокійний, стриманий і впевнений у собі. Він справляв враження досвідченого фахівця, який за довгі роки звик до різних ситуацій і навчився триматися незворушно за будь-яких обставин.
– Лія, – виправила я.
– Лія, – повторив він і по-військовому приклав руку до чола – ніби ми в одній команді.
Під час уроку я раз у раз перевіряла свій телефон і намагалася підслухати розмови в класі. Але сьогодні учні тримали свої секрети при собі.
Підійшла до дошки написати завдання, сподіваючись, що вони зосередяться на роботі й мовчатимуть.
– Панно Стівенс!
Я знала, хто це сказав, не обертаючись. Уявила, як вона підняла руку, спина пряма, легенько махає пальцями. Іззі Марон.
– Так? – зреагувала я, стоячи обличчям до дошки.
– Як нам зосередитися, якщо в школі ми тепер не почуваємося в безпеці?