– Слушне зауваження, Іззі, – сказала я, обертаючись до учнів лицем і витираючи руки об штани. – Дуже слушне, своєчасне й важливе. Отже, діставайте зошити, напишемо невеличкий твір, де кожен зможе викласти свою думку щодо нещодавнього інциденту. – Я підійшла і, впершись руками в парту, нахилилася до Іззі впритул. – Це добре, що ти хвилюєшся й не стримуєш емоцій. Тож нехай ця робота буде такою ж щирою й відвертою.
Очі в неї округлилися, але Іззі трималася незворушно.
– Це завдання на оцінку? – перепитала вона.
– Так, – постукала я по парті. – Я поставлю всім заохочувальні оцінки. Можеш братися до роботи.
Я діяла так само у свій перший тиждень у школі, коли відчула, що втрачаю контроль, не можу втримати їхньої уваги і втихомирити. Мені знову було ніяково через те, що учнів доводиться підкуповувати, вдаючись до попусків, обіцяючи заохочувальні оцінки.
Утім, цього разу було інакше. Цього разу я мала намір зібрати інформацію.
До кінця останнього уроку я так і не дочекалася дзвінка від Еммі, зате отримала сімдесят п’ять письмових робіт, де учні поділилися своїми думками щодо безпеки в школі, останніх чуток і Девіса Кобба. Є з чого починати.
Перевірена ця інформація чи просто чутки – байдуже, якщо вона допоможе досягнути поставленої мети.
Маєш намір докопатися до правди – усі засоби годяться.
Розділ 7
Я надто швидко входила в повороти, мало не втрачаючи зчеплення задніх коліс із дорогою.
Не жени, Ліє.
Відпустила педаль газу, слухаючи, як слабне рев двигуна, спостерігаючи, як падає стрілка спідометра, нагадуючи собі, що моя присутність нічого не змінить. Утім, мені однаково кортіло чимшвидше потрапити додому.
Раптом з’явилося якесь дивне відчуття, що це не я женуся за історією, а вже сама історія женеться за мною.
Я зупинилася біля дому, у дзеркалі заднього виду здійнялася курява, майже відчутна на смак. Машини Еммі досі не було. Наш оточений звідусіль деревами будиночок набув нового вигляду: трохи просів, крізь чарівність почав проступати занепад.
Як і напередодні ввечері, я знову обійшла всі кімнати, шукаючи сліди перебування Еммі. Записка-наліпка сумно лежала біля гнома. Жалібне прохання, ніби повідомлення на голосовій пошті після того, як ти вже знаєш, що стосункам настав кінець.
Помешкання оздоблювала Еммі: надщерблена ваза на стільниці, червоне керамічне сердечко на цвяшку над диваном, казна-які дрібнички зі скла, пластику та олова, навмання розкидані по всій хаті – на столиках, над холодильником і на підвіконні в кухні. Вони з’являлися нізвідки, як і в усі попередні роки нашого спільного проживання. Дім був захаращений тими дрібничками, так само як і попередня квартира. Еммі стверджувала, що це нешкідлива звичка, і я рідко їй цим дорікала. Рідко називала цю звичку справжнім ім’ям – крадіжка.
Еммі називала їх «пам’ятками». Нагадування про місця, де побувала, або про людей, із якими перетиналася. Такий собі аналог сімейного фотоальбому. Сільничка з якогось ресторану, попільничка з помешкання чергового залицяльника (хоча ми з Еммі не курили), магнітик із бару, де вона працювала офіціанткою на вихідних.
Якось ще на старій квартирі вона принесла додому наручний годинник. Судячи з того, який він був важкий, як блищав його корпус і який мав хитромудрий механізм із кількома циферблатами, було очевидно, що ця річ дорожча, ніж звичайні «пам’ятки» Еммі. Вона почепила його на цвях над дверима вранці, коли повернулася «з тієї зачуханої квартири Джона Гікельмана», де новий трофей тимчасово виконував функцію хатнього годинника.
– Я впевнена, що Гікельман не платив за того годинника з власної кишені, – прокоментувала Еммі, коли я зробила їй зауваження. А тоді додала: – Ой, я тебе прошу, в нього там дзеркала на стелі!
І не посперечаєшся. Отже, годинник Джона Гікельмана став нашим. Це була насправді хитрість, адже Еммі знала, що ми його залишимо і що мені від цього дуже ніяково. Вона почепила його у ванній кімнаті на тримач для рушників. Я переклала в холодильник. Тоді вона сховала його до моєї шухляди зі шкарпетками. Так ми перекладали годинника з місця на місце, і я знаходила його лише випадково, коли припиняла шукати, щоразу регочучи від несподіванки. Поки врешті не поклала під подушку Еммі, як зубна фея, і вже ніколи не бачила.
Перед тим як вирушити на місію Корпусу миру, Еммі поскладала свої «пам’ятки» до картонної коробки та заклеїла міцним сріблястим скотчем. Вона попросила мене зберегти ту коробку, так ніби «пам’ятки» – це єдине, що мало для неї цінність.