Додаткових пояснень мені не потрібно було. Ми завжди розуміли одна одну з пів слова.
– І куди підеш? – запитала я.
Вона махнула пальцями, ніби розганяючи перед собою уявні пилинки. Це трохи химерніше, ніж знизування плечима.
– Кудись. Аби якнайдалі від усіх цих людей, від цього шуму. Від таких, як він. – Вона одним махом допила горілку і простягнула мені порожню склянку: зап’ястя таке тонісіньке, аж вени проглядаються. – У цьому є певна іронія, – додала вона, – так виглядає, що ті, хто не відчувають твердої основи під ногами, дуже цінують стабільність та прогнозованість, а ті, хто мають надійну рутинну роботу з дев’ятої до п’ятої, заздрять мандрівним волоцюгам. Вочевидь, ми неминуче мали б зійтися. Його, фінансиста, тягнуло до легковажної дівчини, яка скаче з однієї неприбуткової роботи на іншу. Але тут він отримує скерування на нове місце, я переїжджаю разом із ним – ні роботи, нічого, – і раптом усе змінюється. Мабуть, він сподівався, що я вгамуюся й урешті піду до голови по розум. Знайду собі стабільну роботу. Але в мене немає відповідної кваліфікації чи резюме. Я не така. І, здається, він теж не такий, як я думала. Тож я знову в дорозі.
Пляшка горілки між нами спорожніла, і я видобула з холодильника вино.
Еммі говорила далі, алкоголь ударяв їй у голову й заплітав язика.
– Здається, він не вірив, що я зможу піти від нього, і дуже здивувався.
Я втупилася в її руки. Вона сплела пальці й опустила їх на коліна.
– Пробач, – сказала вона, підвівши на мене очі, усміхаючись. – Ми не бачилися вісім років, а я одразу до тебе зі сльозливими байками. Насправді в мене все гаразд. Усе добре. Змінімо тему.
Але я не хотіла змінювати. Я вже добряче напилася, я була до нестями захоплена людиною навпроти, що вона така на мене не схожа й водночас така мені близька.
– Еммі, яке в тебе прізвище? – запитала я.
– Ти не знаєш, справді? – засміялася вона.
– Справді не знаю, – захитала я головою.
– Ґрей, – сказала вона, сміючись і кліпаючи посоловілими очима.
– Еммі Ґрей, – повторила я, смакуючи ці слова. Так, їй пасує. – Еммі Ґрей, мені треба поїхати з цього міста, – оголосила я, відчувши, ніби це якесь відвертіше зізнання, ніж насправді.
Еммі була ексцентричною в усьому, тож, мабуть, подумала, що я мала на увазі емоційний, духовний аспект, що мені потрібні зміни для особистого розвитку. А не те, що я мусила тікати в прямому сенсі, поки лайно не потрапило на славнозвісний вентилятор.
– Мушу тікати звідси, – дещо серйозніше сказала я. І йшлося не про дику міграцію тридцяток, як називали це явище мої друзі, – масовий переїзд тридцятилітніх, які одружуються, купують будинки в передмісті та щоденно добираються звідти на роботу й назад. Я справді мусила. Тут для Лії Стівенс нічого не залишилося. Сама лише небезпека.
Еммі втупилася на мене, ніби теж читала мене наскрізь.
– То вперед, – сказала вона, і я знала, що вона так скаже.
Еммі вкотре зиркнула через плече на годинник, на торби на стільниці, на двері. Я знову зустрілася з нею поглядом і зрозуміла, що Еммі не хоче їхати додому, поки там її наречений.
– Можеш ночувати тут, – запропонувала я.
У моїй пам’яті решта тієї ночі звучала сміхом Еммі, залишивши відчуття чарівності, одурманення та якоїсь нереальності.
– Я кинула дротик у мапу, – сказала вона, і раптом нам знову по двадцять два, ми в барі і, заплющивши око, цілимося кидати дротики. – Як ти ставишся до Західної Пенсільванії?
Цікаво, чи хтось із моїх друзів здатен на щось таке, – подумала я й засміялася. Ясно, що не здатен. Еммі мала в собі щось дике, вільне. Щось таке, як у людини, яку збили з ніг, але вона вперто підводиться. Людини, яка кинула дротик у мапу й подумала: «О! Тут буде мій новий старт».
Як я ставилася до Західної Пенсільванії? У ту хвилину, слухаючи слова, що злітали з вуст Еммі, добре ставилася. Західна Пенсільванія була знайомою й водночас новою. Достатньо близькою, щоб повернутися, і достатньо віддаленою, щоб розпочати там усе спочатку. Я прошепотіла «Західна Пенсільванія» вголос і вирішила, що назва, якщо вимовляти, розтягуючи склади заплетеним язиком, дивовижно красива. Я вже бачила себе на сходах біленького ґанку. Волосся розпущене, у руці кава. Мій сміх лунко розлітається широкими навколишніми просторами.
– Так, – сказала я.
Це був майже жарт. Завтра вранці я прокинуся тверезою, з головним болем, і зустрічатиму новий день. Утім, коли я прокинулася, поруч у ліжку лежала Еммі – як вона сюди потрапила? Я не змогла згадати чітких деталей. Пам’ятаю лише, що вона сіла, протерла очі й запитала: