– Хтось телефонував на домашній номер і кинув слухавку.
– З моєю сусідкою по будинку щось сталося.
Тільки-но з’явився Кайл, інспектор Додж підвівся, одягнув капелюха й рушив до дверей. Біля виходу затримався, щоб доповісти про з’ясовану наразі інформацію.
– Вона хвилюється за Еммі Ґрей. Сусідка по будинку, – повідомив Додж. Кайл подякував кивком голови.
Кайл Донован знову був схожий на представника поліції. Я подумала, що це завдяки характерному виразу обличчя, який він умикає й вимикає, коли схоче. У кабінеті дирекції школи він випромінював владну впевненість, а в моєму класі тримався розкуто й невимушено. Сьогодні знову повернулася владна рішучість. Цікаво, чи йому доводиться вмисно вмикати перемикач, чи той вираз з’являється автоматично, як моя панічна тривога, коли наближаюся до місця злочину?
– Вітаю, – сказав він, сідаючи на звільнений стілець.
– Дякую, що відгукнулися, – сказала я.
Він нахилив голову трохи набік.
– Я ж обіцяв. Тішуся, що ви таки зателефонували. Я й не знав, що у вас є сусідка.
– Еммі Ґрей, – додала я. – Ми переїхали сюди разом цього літа.
– Хочете написати заяву про зникнення?
– Ні, тут щось серйозніше. Вона не просто зникла. З нею щось сталося. – Я розтулила кулак і показала йому ланцюжок. – Знайшла на задньому ґанку. Вона ніколи його не знімає.
Детектив Донован, примружившись, уважно подивився на розірваний ланцюжок.
– Виглядає на те, що розірвався і злетів. Ваша Еммі могла цього й не зауважити. – Він відкинувся на спинку крісла і глибоко зітхнув. – Послухайте, ми стежимо за будинком Кобба. Він сьогодні не виходив з дому. Боюся, це моя провина – змусив вас даремно хвилюватися.
Я заперечно захитала головою.
– Ні-ні, не сьогодні. Раніше.
Кайл Донован насупив брови, світло від лампи на стелі впало на шрам на чолі.
– Коли ви її бачили востаннє?
– П’ять днів тому, – відповіла я.
П’ять днів переймалася своїми клопотами та про неї не згадувала.
Він спантеличено закліпав очима. Кліпав надто довго, намагаючись приховати здивування.
– Але спершу ви не хвилювалися?
– Ні, вона ж не маленька дитина. У нас різні графіки. Але вона затримала платню за оренду, до того ж ті дзвінки, ваші допити і жінка, яку знайшли біля озера… Тепер я хвилююся.
Він кивнув.
– На роботу до неї зверталися?
Я ніяково замовкла. Недогляд, прогалини в наших взаєминах.
– Я не знаю, де саме вона працює. У якомусь мотелі, в нічну зміну.
Я підозрювала, що Еммі прибирала помешкання без офіційного працевлаштування. Можливо, і в мотелі теж? Тимчасовий заробіток, поки не трапиться щось стабільніше та прийнятніше.
– Гаразд, тоді почнемо з вихідних даних. – Кайл Донован дістав аркуш паперу, олівець, угорі написав її ім’я. – Прізвище Ґ-р-е-й, через «ґ»? – перепитав він.
– Так, через «ґ», – підтвердила я. – Здається.
Точно? Я ніби бачила, як воно десь було написане. Я відчувала, що саме так правильно пишеться прізвище Еммі. І додала, намагаючись бути впевненою:
– Так, через «ґ».
Стрижень олівця зашкряботів по паперу, відлунюючи на всю кухню.
– Дата, місце народження?
Як пояснити, що я цього не знаю? І вже мало не бовкнула: «День народження точно не з червня по жовтень», – інакше вона б мені сказала. А може, ні? Може, для Еммі дні народження були чимось незначним і непотрібним? Можливо, вона відкидала їх, як відкинула все інше в своєму житті, вирушивши з порожніми руками до Африки.
Детектив Донован хотів з’ясувати факти – те, про що ми повідомляємо в газеті. Але такі запитання не для нас із Еммі. Я не знала, звідки вона родом, як звуть її батьків, яка в неї група крові та місце останнього проживання.
Але знала звуки, які вона видавала, брехню, яку говорила чоловікам у своєму ліжку, до якої години не лягала спати й коли спала.
Нічні кошмари, те, як вона міряла кроками коридор, перш ніж постукати, і слова, які промовляла, коли думала, що ніхто не чує. Знала, як рипів її матрац, метушливо або стримано. Знала вигин її хребта та ямку під грудною кліткою, де в неї колись були звабливі форми.
Я знала, що її мати померла. Знала, що вона, як і я, не може повернутися.
– Номер телефону? Мобільний? – продовжив він, пильно дивлячись мені в очі.
– Вона залишила свій останній телефон у Бостоні. Коли розійшлася з хлопцем. Не впевнена щодо іншого.
– Гаразд, а електронна пошта, сторінки в соцмережах?
Я захитала головою.
– Про таке не знаю. У неї немає комп’ютера. І, як я вже казала, мобільного телефону. Гадаю, вона не хотіла, щоб колишній міг її знайти.