Еммі чотири роки жила за океаном, поза зоною доступу. Можливо, звикла радше взагалі не користуватися цими сучасними принадами, а не так, як більшість із нас, документувати в інтернеті кожен свій крок.
Але детектив Донован на це здивовано підняв брови, ніби не міг повірити.
– Я також не маю сторінок у соцмережах, – схрестивши руки, сказала я. – Ви, підозрюю, теж.
Надто небезпечно для таких, як він, і таких, як я, бути активним користувачем у соцмережах. Забагато зайвої уваги.
– Це тому, що ви вчителька? – запитав він.
– Так, – відповіла я, обравши найпростіше пояснення.
– Гаразд, а у вас є фотографії співмешканки?
Фотографій у мене не було. Вісім років тому, коли ми з Еммі познайомилися, смартфони з камерами тільки-но починали з’являтися. Тоді ми користувалися фотоапаратами з плівкою, купували кілька касет, якщо наближалася важлива подія, потім друкували фотографії в фотовідділах мереж аптек-крамниць, складали в коробки та губили під час переїздів до нових помешкань.
Нещодавно я відправила кілька свіжих фотографій мамі з сестрою – і почуваюся так, ніби виправдовуюся. Наче хочу себе й усіх навколо переконати: «Бачите, як на моєму подвір’ї крізь дерева світить місяць? Я тут щаслива». Нічого справді вартісного я не надсилала.
– Як довго ви з Еммі знайомі?
Можна було відповісти «вісім років» або, якщо підсумувати фактичний час, проведений разом – дев’ять місяців.
– Ми мешкали разом певний час після коледжу. Цього літа знову винайняли житло разом.
– Можливо, вона залишила гаманець? Автомобіль?
– Еммі їздить на коричневому універсалі, але не знаю, чи вона власниця.
Трохи розщедрилася. Я знала, що це не її авто. Коли я сюди приїхала, в мене не було машини. Еммі зустріла в аеропорту. Усе, що не помістилося в багаж, я відправила поштою. Я придбала свій перший автомобіль через кілька днів, вибравши лише базову комплектацію й відмовившись від усіх додаткових опцій, але на машину однаково довелося чекати.
Еммі дозволила користуватися своїм універсалом, поки тривало оформлення документів. У салоні був слабкий запах цигарок, хоч Еммі не курила. Під оббивкою сидінь відчувався нерівний стукіт двигуна. Пластикова оболонка керма зачовгалася. Проте це все не важливо й нічим не допоможе.
– Номерний знак? – продовжував ставити запитання детектив.
– Важко сказати.
– Можливо, вона десь зберігала свідоцтво про реєстрацію, страховку чи щось таке?
Я засміялася. Щоб Еммі вела записи чи зберігала документи? І мала якісь довгострокові плани?
– Вона була не з тих.
– Була?
На моєму обличчі з’явилося вагання. Хіба не це мене бентежить? Навіщо я до нього звернулася? Через те, що Еммі немає.
– Принаймні, скільки я її знаю.
– Тоді, може, гаманець?
– Не бачила.
– Що вона робила, коли ви бачили її востаннє?
Я вже було розтулила рота, щоб розповісти йому про сов, але схаменулася.
– Я поспішала на роботу в понеділок. Вона щойно повернулася, а я виходила з дому.
– Останнє місце проживання?
– Не знаю напевно. Вона жила зі своїм нареченим у Бостоні.
– Як його звали? – запитав Донован, і я заперечно захитала головою.
Він був небезпечним покидьком, від якого вона втікала.
– Працював у сфері фінансів, – сказала я.
Усе, що я чула від Еммі; я теж не дуже розпитувала.
Детектив постукав гумкою олівця по поверхні стола, обвівши поглядом кухню. Ті крихти інформації, які я йому давала, треба ще просіяти, і я добре розуміла, що його бентежить: ці свідчення не допоможуть.
– Мусите мені дати хоч щось, Ліє.
Що ще я можу йому повідомити?
– Еммі двічі була на місії Корпусу миру. В Ботсвані, здається. Потім мешкала у Вашингтоні, – продовжила я. Ось. Ось де треба шукати її «паперовий» слід і, можливо, відстежувати життєвий шлях. – Еммі працювала в некомерційній організації, потім зі своїм нареченим повернулася до Бостона. – Я намагалася згадати серед уривків спогадів в алкогольному тумані, що саме вона казала тоді, коли ми випадково знову зустрілися. – Вона була заручена, але взаємини з хлопцем не складалися. Саме тоді ми знову зійшлися.
Я промовчала про мішки під очима, про недомовки, які лише я могла помітити, і про те, як їй конче треба було втекти звідти.
– Гаразд, – сказав Кайл. – Я сконтактую з Вашингтоном, спробую дістати її фото. Тоді просуватимемося далі.
– Зараз у неї є хлопець, – додала я. – Мешкає тут неподалік. Джим хтось-там. Світле волосся такої довжини. – Я торкнулася підборіддя. – Трохи кривуваті ноги. Вузьке обличчя. Їздить на бежевому хетчбеку з прогорілим глушником.