Я хотіла сказати Кайлові: «Еммі таких, як ти, з’їдає на сніданок». Хотіла, щоб він знав – вона сильна й нікому не дозволить витирати об себе ноги. Вона не безпорадна дівчинка, яка б не помітила загрози.
Але це не та історія. Тут треба було щось таке, що змусило б людей переживати, викликало бажання допомогти, побачити в образі зниклої дівчини своїх близьких і коханих.
Кайл уважно дивився на мене, немов спостерігаючи за всіма тими історіями, що роїлися в моїх думках – історіями про неї, про мене.
Я уявила, що це репортер. Що насправді він каже: «Добре, Ліє, покажи мені її».
І я зупинила свій вибір на нашій першій зустрічі.
– Вона взяла мене до себе, – сказала я. – Я не могла собі дозволити винаймати окрему квартиру, не було куди подітися, і вона мене прихистила.
Це було в понеділок. Уранці того дня раптом виявилося, що мені конче потрібне житло. Це сталося після того, як я не отримала очікуваної роботи й натомість влаштувалася на безоплатне стажування. Після того, як місяць прожила на канапі в Пейдж та Арона. Це було потім.
Я попрямувала до свого колишнього студентського містечка – до обвішаної папірцями з відірваними номерами телефонів дошки оголошень у вестибюлі, повз яку раніше проходила сотню разів. Загублені тварини, вакансії, пошук співмешканців. Навмання відривала номери, напихала папірцями кишені. Від перебору інформації, від надто високих цін закрутилося в голові, мене аж нудило.
Спершу я не дочула.
– Шукаєш житло, питаю? – повторила дівчина поруч.
Вона сиділа на кам’яному парапеті біля ґанку, схрестивши ноги, і жувала рогалик. Дівчина забрала з кутика рота пасмо довгого каштанового волосся, заправила його за вухо й зістрибнула з парапету.
– Привіт. Я Еммі, – представилася вона, простягнувши руку. – Просто запитую, бо он там моє… – І вказала рогаликом на папірець у верхньому правому куті: Короткострокова оренда. 500 дол. / міс. Цокольний поверх. Тільки дівчата.
– Лія, – представилася я, тиснучи їй руку.
Еммі скидалася на студентку. Джинси-бедрівки, куца футболка, густо підведені очі, темно-червона помада.
– Мабуть, «тільки дівчата» було зайве, – сказала вона. – Бо мало не самі збоченці телефонують. – Вона скроїла кумедну змовницьку міну, ніби ми вже спільниці. – Я тут вирішила поспостерігати, зробити невеличкі попередні оглядини. – Вона примружила очі. – І ти, здається, не схожа на збоченця.
Я поспішала на стажування, намагаючись вдавати, що це звичайнісінький день.
Балетки на тонкій підошві, блузка-безрукавка, штани хакі, зібране у вузлик волосся. Але я відчувала, що стою надто зосереджена, надто скута. Сама не своя. У голові якось дивно гуло. Дзвеніло у вухах. Від самого вигляду її рогалика я раптом відчула нудоту.
Я озирнулася на дошку оголошень.
– Не можу собі дозволити, на жаль.
Вона підвела брову і ще раз оцінила мене поглядом.
– Тобі, мабуть, варто шукати десь в іншому районі міста. Що ти думаєш тут знайти дешевше п’ятисот?
Я не знала. Я ще ніколи не була на своїх хлібах. Старанно вчилася в коледжі й отримувала стипендію, вряди-годи знаходила у студентському містечку випадкові підробітки, бо стипендії не вистачало, зайві гроші відкладала на рахунок у банку, витрачаючи їх на одяг і розваги. Проживанням та харчуванням завжди була забезпечена. Я не сумнівалася, що отримаю бажану роботу; я ж була редактором студентської газети, не кажучи вже про солідну характеристику та переконливі відповіді на співбесіді. На новій роботі одразу мали видати першу заохочувальну платню, і я чекала листа-підтвердження, щоби внести завдаток за невеличку квартиру-студію неподалік.
Але мене не взяли на ту роботу. Я не була готова до такої прикрої несподіванки – досі я не зазнавала невдач. Єдина інша вакансія, на яку я проходила співбесіду, передбачала спершу безоплатне стажування.
Коли про це дізналася Пейдж, сидячи зі схрещеними ногами на своєму ліжку, прокоментувала через усю кімнату:
– То погоджуйся.
Пояснювати їй було важко. Сама Пейдж погодилася б без вагань. Вона завжди могла розраховувати на підтримку родини. А я боялася навіть повідомити мамі про свою невдачу – катастрофу для неї; я б почула це в її мовчанці на іншому кінці дроту.
– Не можу собі дозволити, – тремтячим голосом сказала я.
– Можеш пожити в нас, – запропонувала Пейдж.