Я вийшла й поквапилася до машини, почуваючись беззахисною на тій посипаній гравієм доріжці, ступаючи надто швидко, з надто нав’язливим відчуттям, ніби хтось за мною спостерігає. Вона б тут не залишилася.
Еммі б розуму не забракло.
Я поїхала додому й почала перебирати її шухляди, шукаючи яку-небудь річ, що її Еммі могла залишити для мене. І дивувалася. Навіщо? Знову гра? Чи вона хотіла мені щось повідомити?
Я думала, що годинник зник ще до того, як вона поїхала на свою першу місію. Цікаво, а може, він усі ці роки лежав удома в якомусь закапелку, в тій заклеєній скотчем коробці? Може, я щоразу надійно тримала його під пахвою, перебираючись до нового помешкання? Може, й справді то була гра – своєрідний тест: відкрию я коробку чи ні?
Я сиділа серед купи одягу й ледь тремтіла, копаючись не в своїх речах. Як і багато років тому, в Еммі їх було зовсім обмаль. Жодної знайомої торгової марки на етикетках. Деякі взагалі були відірвані або побляклі від часу. Мабуть, купувала в крамницях уціненого та вживаного одягу. Я намагалася з’ясувати, чи раптом щось не зникло. Намагалася згадати вбрання Еммі, взуття, прикраси, а потім шукати їх серед цієї купи. Утім, Еммі вислизала. Мені ніяк не вдавалося втримати її чіткий образ у своїй уяві, де вона щоразу перетворювалася на юну двадцятирічну дівчину. Я згадувала її чорні короткі блузки з V-подібним вирізом, чорні мереживні рукави. Темні джинси-бедрівки та чорний шипований пасок, який вона завжди носила. Браслети на руках і облуплений лак на нігтях. Згадувала наші нічні походеньки – як вона пробирається крізь тисняву до бару і, привертаючи до себе увагу, спирається на стійку.
Відтоді вона оновила свій гардероб. Тепер це здебільшого зручні повсякденні сорочки, туніки та рейтузи. Грубі шкарпетки та бавовняні майки. Вочевидь нова Еммі понад усе цінувала практичність.
Я не могла знайти її високих черевиків із важкими підборами, Еммі взувала їх як до штанів, так і до спідниць, обв’язуючи шнурівки навколо ноги. І розлучалася з ними хіба тоді, коли давала поносити мені. Тепер у кутку шафи залишилися тільки її старі кросівки з брудними шнурівками. Мабуть, у неї було ще якесь взуття.
Я розсунула металеві вішачки, перебираючи гарніші речі. Тонка сукня, надто легенька для теперішньої погоди; кардиган, який вона накидала на себе вечорами, коли мерзла. Відсунула ще декілька вішачків і з подивом упізнала власну чорну приталену блузку. Еммі ніколи не просила в мене чогось поносити, хоч я б залюбки позичила. Я відклала блузку на ліжко і продовжила перебирати шафу Еммі, дивлячись, які ще речі вона могла в мене позичити. Виявила ще три свої блузки, які вважала загубленими під час переїзду. Цікаво, а вона взагалі зауважила, що це не її одяг?
Власне, вона приїхала з таким мінімумом речей, що, можна сказати, починала тут буквально з нуля. Еммі, яку я знаю, не забирала з собою нічого. А все її тутешнє майно, як‑от авто чи меблі, раніше належало комусь іншому.
Я намагалася уявити її чіткий образ, згадуючи той ранок із совами. Вона була боса. Піднесла руку до намиста на шиї. Що ще? Голі плечі? Кольорова блузка? Чи ті довгі рейтузи?
Заплющивши очі, побачила її профіль. Зіщулений погляд, вигин шиї, усмішку.
– Припини, – сказала вона.
– Що припинити?
– Хвилюватися. Це твій типовий стан.
Але як мені не хвилюватися? У дорослому житті я бачила на власні очі стільки жорстокості, що почала її очікувати. Історія починається не тоді, коли хтось зникає. Справжній початок історії – коли їх знаходять. Еммі зникла, і тепер я ніби в очікуванні чогось неминучого. Стрілки годинника неухильно рухаються вперед – і мені їх не зупинити.
Я ще раз усе перебрала. Дивлячись, чи раптом нічого не пропустила першого разу і вдруге. І нарешті знову заснула в ліжку Еммі, серед тих небагатьох речей, що вона залишила по собі.
Суботній ранок, знадвору долинає спів птахів. Ще навіть немає дев’ятої, але день розпочався звичайнісінько, мовби нічого й не було. Ще одне, на що завжди звертаєш увагу, коли береш у когось інтерв’ю після трагедії, – їх дивує буденність. Все, як зазвичай: не забути полити рослини, на світанку розвозять газети, на автобусній зупинці регочуть діти. Нехай що ти відчуваєш, а поділитися ні з ким.
Отож у понеділок мені на роботу. Треба буде виставити оцінки. Здати завдання на атестаційних курсах. Вести уроки в школі.
Я перевірила телефон – ніхто вночі не дзвонив. Якщо поліційний патруль і був, я не чула.