Я надіслала телефонній компанії електронного листа з проханням надати потрібну інформацію і спробувала відволіктися, занурившись у роботу.
Виклала з величезної торби на кухонний стіл стос учнівських творів і почала читати, чекаючи новин. Пасивне очікування для мене мука, а так принаймні хоч якесь заняття.
Твори можна було умовно поділити на дві категорії: «за» та «проти» Девіса Кобба; частина учнів описували свою підтримку чи звинувачення тонше, ніж інші. Імовірно, дехто з них навіть не усвідомлював, що висловлює свою позицію, але я її чітко бачила. Чи вони витрачали своє чорнило, нарікаючи на відчуття небезпеки в школі, чи використовували його на захист Кобба. Урешті-решт я розклала роботи на дві купки.
Перший твір, від Моллі Локлін, звинувачував у всьому наплив новоприбульців. Я вирішила покласти цю роботу на купку «за», адже Кобб був місцевим. Він не був – як і я, – одним із новоспечених мешканців міста, які, на думку учениці, можуть становити небезпеку.
Хлопці здебільшого підтримали Девіса Кобба, і доволі відверто.
«Тренер Кобб – чесний парубок і чудовий тренер. Я знаю його багато років. Жодних доказів проти нього немає. Це полювання на відьом».
Зрештою, це був розпал баскетбольного сезону. І тренерові Коббу не дозволили повернутися на територію школи. Адміністрація вирішила, що в інтересах усіх – відправити його в оплачувану відпустку, поки ця історія в той чи інший спосіб не завершиться. Дзвінки батьків та репортерів полегшили ухвалення рішення. Той факт, що Кобб телефонував мені й, імовірно, переслідував, вочевидь, уже ширився містом. За тиждень знатимуть усі. І мені цьому ніяк не завадити.
Конор Еванс здивував мене – один із небагатьох хлопців, які потрапили до купки «проти»:
«Ми сидимо в класі всі разом, нам кажуть довіряти одне одному. Вчать, що добро – це норма, а зло – рідкість. А тоді виявляється, що добро було лише маскою. Що ми надто легко довіряли. Тепер нам постійно твердять: думай та дбай сам за себе, стеж за іншими та повідомляй, що побачив. Але кому звітувати? Якщо ми не певні, кому можна довіряти? Як нам дізнатися, хто в масці?».
Я взяла наступний твір.
«Тренер Кобб не винен, і це все лайно собаче. Я знаю, чому вас викликали до дирекції. Я знаю».
Твір був не підписаний, але зазвичай половина моїх учнів забували підписувати свої роботи (найпростіша частина завдання, минуло вже два місяці навчального року, а я далі мушу їм нагадувати).
Проте я вже досить добре вивчила почерк кожного. І була майже переконана, що твір писав Тео Бертон. Я написала його ім’я у верхньому кутику, поставила відмітку в журналі й поклала роботу на купку «за».
Я зробила невеличку перерву – витягла з холодильника пляшку пива Еммі, відкрутила кришку подолом сорочки. Потім зав’язала волосся у високий вузлик, провела холодною рукою по потилиці та продовжила.
Іззі писала фіолетовою ручкою, охайним почерком із вигадливими завитками, який асоціювався в мене з сердечками замість крапочок над літерами, рожевими жуйками, грайливими локонами. Важко було сприймати всерйоз те, що вона написала:
«Школа – це місце, де ми не мали б перейматися своєю безпекою. У коридорах – відеокамери, у класах – учителі. Заради безпеки ми жертвуємо своєю приватністю. Шафки учнів перевіряють, учителі чергують на перервах біля туалетів. Нам не варто очікувати якоїсь загрози від НИХ. Нам узагалі не варто хвилюватися за свою безпеку в школі».
Поставила позначку в журналі, закотила очі, розім’яла шию. Сьорбнула ще ковток пива.
Я добре знала таких дівчат. Був час, коли й сама так думала, і це викликало в мене безглуздий гнів. Мене обурювало, що Іззі вдає, ніби небезпеки насправді немає. Вона настільки переконана в тому «нам не варто хвилюватися», що поводиться так, ніби всі їй винні. Ніби не знає, що все це лише показуха.
Уперше я почала сприймати себе як двох людей у підлітковому віці. Оце постійне відчуття, що ти – і суб’єкт, і об’єкт. Коли прямуєш коридором і водночас спостерігаєш за собою збоку. Іззі Марон про це, ясна річ, знала найкраще з усіх. Вона поводилася так, ніби знала. Вочевидь, вважала, що всі досі мають дотримуватися певних правил.
Але потім ти починаєш розуміти. Насправді твоя твердість була лише фальшивою бравадою. Зараз від дівчат очікують активних учинків, заохочують і підштовхують їх до цього. Високо цінують і винагороджують за зухвалість. Огризнися вчителеві, аби продемонструвати свою силу. Дочекайся його ніякової усмішки, легкого смішка, стверджувального кивка голови. Покажи середній палець мудилі, що свистить до тебе на вулиці. Шкоди не буде.