Перед від’їздом із Бостона я наплела матері, що це важливе життєве рішення, зігравши на її почуттях милосердя та добропорядності – собі та їй на користь. Якось, представляючи мене з сестрою своїм друзям, вона сказала: «Ребека допомагає тим, кого можна врятувати, а Лія промовляє за тих, кого вже не врятуєш». І я припускала, що тепер мама напевне оголосить їм щось таке: «Моя дочка взяла річну відпустку, щоб допомагати нужденним діткам». Якщо хтось і здатен усіх переконати, то це моя мама.
Я вдала, що переїхати – це була моя ідея, а не відчайдушна спроба, вхопившись за чужий план, кудись утекти. Адже, що довше я залишалася в Бостоні, то міцніше він стискав мене у своїх обіймах.
Ми з Еммі внесли завдаток, я вже впродовж кількох тижнів марила новим світом, який чекає на мене. Але ніяк не наважувалася оголосити про своє рішення мамі. Запланувала подзвонити, коли вона збиратиметься «на каву» з подругами. Розучувала заготовлену промову, завбачливо готуючи контраргументи:
– Я звільнилася з роботи, перебираюся до Західної Пенсільванії. Працюватиму там у школі, вже про все домовилася. Ти ж знаєш, в Америці досі є чимало місцевостей, де люди бідують. Ні, не сама. Пам’ятаєш Еммі? Мою сусідку по кімнаті, коли я після коледжу проходила стажування? Ми їдемо разом.
Перше, що відповіла мама: «Не пам’ятаю я ніякої Еммі». Наче це було найважливіше. Проте вона завжди так діяла, прискіпувалася до найменших дрібниць, поки врешті-решт не розвалить основу. Методика її допитів також передбачала з’ясування, наскільки ретельно ми підготувалися, чи не покладаємося лише на якусь мрію, що неминуче зруйнується під тиском життєвих обставин.
Я переклала слухавку на інше плече.
– Ми з нею жили в одній кімнаті після коледжу.
На якусь хвилину мама замовкла, але я чітко чула її думки: «Маєш на увазі, коли тебе не взяли на роботу, на яку ти сподівалася влаштуватися після закінчення коледжу, а натомість проходила безоплатне стажування, не маючи де жити?».
– Здається, ти мешкала з… як її? Така руденька? Твоя сусідка по кімнаті в університетському гуртожитку?
– Пейдж, – сказала я, згадуючи, як завжди, не лише ту руду дівчину, але й Арона. – Ми недовго жили з нею в одній кімнаті.
– Зрозуміло, – повільно вимовила мама.
– Я не прошу в тебе дозволу, мам.
Утім, таки просила. Вона це добре знала. І я знала.
– Приходь додому, Ліє. Приходь, поговоримо.
З перших класів мама пильно стежила, щоб ми з сестрою добре вчилися і прагнули досягати високих результатів у всьому. Намагалася нас захистити від помилок, які сама колись зробила. Виховувала самостійних та успішних доньок. І цей статус я, здається, поставила тепер під загрозу.
– Отже, – сказала вона, заходячи з іншого боку, – одного дня ти прийшла на роботу й раптом вирішила звільнитися?
– Так, – відповіла я.
– Але чому?
Я заплющила очі, уявивши на мить, що ми чужі люди, які спокійно можуть казати одне одному такі речі: «Бо в мене проблеми, купа проблем», – а тоді рішуче випростала плечі та випалила заготовлену промову:
– Бо я хочу щось змінити. Не просто збирати та подавати факти. В газеті я лиш тішу власне самолюбство, та й годі. А вчителі потрібні, мамо. Їх завжди бракує. Я зможу бути по-справжньому корисною.
– Добре, але в Західній Пенсільванії?
Цими словами мама сказала все, що мені треба було почути. Коли Еммі запропонувала переїхати, Західна Пенсільванія видавалася мені ще однією версією добре знайомого світу, з іще однією версією себе, – і саме це тоді було мені потрібно. Мамин світ мав форму підкови – широка дуга від Нью-Йорка до Бостона, яка охоплює весь штат Массачусетс (але цілком оминає Коннектикут). Мама мешкала в західному Массачусетсі – в епіцентрі підкови, а доньок розмістила на обох її кінцях, створивши в такий спосіб правильний, довершений світ. Проміняти його на будь-яке інше місце – це мама так чи інакше вважала б невдачею.
Насправді наша сім’я лише одне покоління тому жила в хирлявому будинку з аварійним водопроводом, вимушено орендованому з кимось на пару, в місті, назви якого ніхто не запам’ятає, мама працювала там на безперспективній роботі. Коли батько пішов, я ще була замалою, аби повною мірою усвідомити, який це був для нас удар. Але я знала, що ми були не готові і якийсь час цілком залежали від милості друзів та знайомих. Це були роки непевності – часи, про які мама ніколи не згадувала, і тепер удає, буцім їх ніколи не існувало.
Мабуть, вона сприйняла моє рішення як крок назад.
– Усюди потрібні добрі вчителі, – сказала я.