Це теж мудрий хід.
Учні знову почали перешіптуватися, крадькома позиркуючи в мій бік. Це щось нове. Почувши, що я попросила всіх подивитися на дошку, Іззі облизнула губи й підняла руку. Я це проігнорувала. Хтось гигикнув. Якщо я не втратила контроль над ними раніше, то зараз точно його втратила.
– Діставайте свої домашні завдання, – сказала я.
Я швидко обвела очима клас – може, хтось себе викриє? Хтось із учнів, чиї думки зайняті тим, що знає й бачив лише він або вона.
Цікаво, чи хтось із присутніх у класі її знав? Бетані було двадцять вісім, у неї гостра субдуральна гематома, вона досі в дуже важкому стані. Працювала в місцевому новозбудованому дата-центрі, рідних ще не встигли знайти. А може, вона, як і я, сходила з Девісом Коббом на каву? Може, після того, як Бетані сказала, що він щось не те собі надумав, Кобб ішов слідом за нею додому? Може, він уже втомився не те собі думати й був готовий діяти рішуче?
Я попросила учнів узяти в руки й показати свої роботи, щоб я позначила собі тих, хто виконав завдання, навіть якщо вони вирішили його не підписувати.
Тео з’явився з запізненням на п’ять хвилин, коли всі вже передали свої твори вперед, а потім із кожного ряду – на парту Моллі Локлін.
Тео поклав свою роботу зверху і сказав: «Ой! Тепер ви знатимете, яка з них моя».
– Ти запізнився, – сказала я, ховаючи анонімні твори в торбу.
– Знаю. Я мусив видрукувати свій твір у бібліотеці. Наш принтер не працює.
– Сідай на своє місце, – сказала я, але Тео залишився стояти перед моїм столом, і всі за цим спостерігали.
Він трохи нахилив голову набік і ліниво всміхнувся.
– Це вже третє запізнення?
Тео чудово знав, що так, і я теж.
– Не знаю, – відповіла я.
Якби я сказала «ні», вони б подумали, що я дивлюся на його систематичні запізнення крізь пальці. А якби відповіла «так», усі б знали, що Тео заслужив на покарання – залишитися після уроків, а отже – і я з ним. У нашій школі діяло правило: три запізнення – залишаєшся після уроків з учителем у класі, поки тебе не відпустять.
– Пізніше перевірю, – додала я.
З коридору почулися чиїсь кроки, наблизилися до класу й завмерли за відчиненими дверима. Я втішилася нагоді розрядити ситуацію – ще мені бракувало, окрім усього іншого, розбиратися з хлопцем, який зі мною ні з того ні з сього заївся. Тео пішов на своє місце, але гигикання й перешіптування в класі не припинилося.
Я обернулася й побачила у дверях заступника директора Мітча Шелдона. Він жестом голови покликав мене до себе.
– Діставайте зошити, – кинула я, виходячи в коридор.
Хтось свиснув, коли я зачинила за собою двері, і клас загув, наче вулик.
– Я не зміг цьому завадити, – нахилившись, тихенько сказав він, щоб ніхто не почув.
– Завадити чому?
– Поширенню чуток. До школи знову телефонують батьки, цього разу цікавляться твоїми стосунками з Коббом. Питають, чи ти знала, що він одружений.
У порожньому коридорі луною прокотився мій нервовий смішок. Я знала, що чутки підуть, але не думала, що пліткуватимуть про мене. Наче це я небезпечний хижак.
– Це якась дурня, – прокоментувала я. Він хотів щось додати, але я підняла руку. – Мушу повертатися до учнів.
Мітч стиснув мою руку, ще дужче стишив голос:
– Нам потрібно поговорити. Це не лише чутки, Ліє. Йдеться про Девіса Кобба.
Я забрала руку, усвідомлюючи, що крізь дверне скло за нами уважно спостерігають учні, і згадавши припущення щодо нас із Мітчем, якими раніше поділився Кайл.
– А що Кобб?
– Він у вимушеній відпустці без висунутих звинувачень, але далі так тривати не може.
У мене щелепа відвисла. Я хапнула холодного повітря. Я не очікувала, що все змінюватиметься так швидко. Учнівські твори мали б мене насторожити – вони були вікном у більший світ, діти вихлюпнули на папір почуте вдома на кухні. Це місто було за Кобба від самого початку. А я для них чужинка.
– Ти стурбована, Ліє?
У голові спливли слова Кайла: усі зауважили. Я намацала дверну ручку.
– Дякую, що повідомив, – сказала я, прослизнувши назад до класу, не реагуючи на посмішки учнів і на дівчинку, яка витягувала шию, виглядаючи, чи заступник директора ще стоїть під дверима.
Цікаво, як завзято Мітч боровся з тими чутками? А може, сам їх і розпустив? Чи просто це я очікую якоїсь каверзи від усіх навколо?
Ніхто з нас не прийшов у журналістику без задніх думок, навіть якщо переконуємо себе в протилежному. Усі чудово розуміють, що певна мета і свій план є в кожного. Хильнувши, ми часто дискутували за барною стійкою про те, як усе це несправедливо й у чому секрет успішної історії; або, коли слова й думки вже добряче запліталися, виймали на поверхню давно закопаний ідеалізм. Це нас об’єднувало, або принаймні я собі так думала. Проте є певна межа. А де вона, не знаєш, доки не перетнеш.