Хтось постукав у відчинені двері, на порозі класу з’явився Тео, розмахуючи синім папірцем у руці.
– Вітаю. Пан Шелдон сказав, що я можу відбути покарання сьогодні? – промовив хлопець, підвищивши інтонацію на останньому слові, наче прохаючи дозволу. Дивіться на нього! Пан Шелдон сказав, що можна сьогодні. – Просто хочу чимскоріше це відбути, – додав Тео.
Я теж цього хотіла. Двері відчинені, у коридорі були вчителі, розмовляли учні. Я подивилася на годинник.
– Ага, заходь.
Тео ввійшов до класу, але затримався біля мого столу й топтався на місці, поки я не підвела очей.
– Дасте мені якесь завдання? – запитав він. – Дехто з учителів просить поприбирати.
Від думки про те, що Тео Бертон шастатиме мені по класу, стало ніяково.
– Тобі є чим зайнятися?
Він показав зошит на спіральній пружині.
– Щоправда, це з історії.
До кабінету зазирнула Кейт Тернер, побачила, що в мене учень, і сказала:
– Зайду пізніше, – і пішла собі далі.
Раптом у коридорі знову запанувала тривожна тиша. Як швидко спорожніла і принишкла школа.
– Сідай, – сказала я.
Знову витріщилася на годинник. Кляте правило – ніби покарані учні заборгували тобі час, а насправді крадуть його ще більше.
Тео сів за свою парту в протилежному кінці класу, але, здавалося, його голос пролунав зовсім поруч.
– Це правда, що кажуть? – запитав Тео. – Про вас із тренером Коббом?
Я вагалася, відповідати чи просто проігнорувати запитання учня. Які можуть бути наслідки, якщо промовчати? Може, відсутність відповіді здатна породити нову хвилю пліток?
– Не знаю, що там кажуть, – відповіла я, – але готова посперечатися, що це неправда.
Я промовила ті слова, не відриваючи очей від екрана комп’ютера. Хлопець мовчав, але відчувалося, що повітря в класі наелектризоване напругою. Було чутно стукіт олівця по парті, повільне розривання аркуша паперу. Тео нарочито гучно зібгав папір і викинув у смітник. Він намагався привернути мою увагу. Уже кілька хвилин як я склала свою торбу, але Тео не ворухнувся. Я прокашлялася, хлопець нарешті підвів на мене погляд.
– Час іти, – сказала я.
– Можна я ще… – сказав він, жестом указуючи на зошит, мовляв, ще не доробив.
Я заперечно похитала головою.
– Мушу бути в одному місці. Ходімо.
Хлопець підвівся з місця, я ступила за поріг класу, притримуючи двері рукою. Поки я замикала кабінет, Тео стояв поруч у порожньому коридорі, наче ми йдемо разом додому.
Тут усюди камери, заспокоїла я себе. Принаймні ми так кажемо учням, і я сподівалася, що це правда.
Хлопець рушив до вестибюля, довелося піти за ним. У дирекції неодмінно ще хтось залишився. Я дістала мобільний телефон, погортала журнал дзвінків, упевнено крокуючи коридором, не зважаючи на учня, який ішов поруч.
Зупинилася коло задніх дверей до кабінетів адміністрації, куди дозволялося заходити тільки вчителям і потрібно було мати ключ – на відміну від скляних дверей головного входу. Я відчувала позаду присутність Тео, поки шукала в торбі ключа.
– До завтра, Тео, – сказала я, нарешті спекавшись хлопця.
Він попрямував коридором далі.
Відчинивши двері, я раптом почула:
– Бувай, Ліє.
Я вдала, ніби не почула цього.
Увійшовши, я зачинила за собою двері і притулилася до них спиною. Праворуч від мене у своєму кабінеті Мітч розмовляв із кимось по телефону. Я на якусь мить затрималася коло його дверей, щоб він мене побачив. Коли він підвів погляд, я жестом показала, що йду додому. Мітч насупив брови, вочевидь дивуючись, чого я йому про це повідомляю. Що хочу цим сказати? Він підніс догори пальця, мовляв, зачекай.
Закінчивши розмову, Мітч відкинувся на спинку крісла.
– Усе гаразд? – запитав він.
– Все гаразд. Ти казав Тео Бертону, що можна відбути покарання за спізнення сьогодні?
Мітч засовався на кріслі.
– Що? А, так, він попрохав дозволу відбути сьогодні, бо в інші дні його ніхто не підвезе. Я сказав, що можна, якщо ти не проти. – Мітч уважно подивився на мене. – Чи ти була проти?
Я захитала головою.
– Та ні. Просто Тео з’явився зненацька, і це було трохи неочікувано.
Мітч кивнув, подивився на стіл перед собою.
– Зажди хвильку, підемо разом.
– Ага, – сказала я, притулившись до стіни біля дверей до його кабінету, і відчула неймовірне полегшення.
Коли ми вийшли до стоянки, перед школою на кам’яній лавці сидів Тео Бертон, ніби чекаючи когось, хто б мав його підвезти додому. Ніби.
– До побачення, пане Шелдон, панно Стівенс.