Мітч махнув хлопцеві рукою:
– Побачимося завтра, пане Бертон. І постарайтеся не запізнюватися. – А тоді посміхнувся, ніби то був жарт.
Мітч провів мене до машини.
– Заскочимо кудись перекусити? – нарочито недбало запропонував він. Я чомусь не здивувалася.
Уявила себе на краю озера. Навколо – просякнута кров’ю земля. Уявила Кайла, який звітує перед колегами: «Мешкала сама, немісцева», – і сказала:
– Не зараз, Мітчу. Не за теперішніх обставин.
– Гаразд, Ліє, – сказав він, відступивши на крок назад, і я сіла в машину. – Ну, то іншим разом.
Він ще раз помахав рукою, коли я завела двигун.
Я побачила в дзеркалі заднього виду Тео Бертона, наші погляди зустрілися, хлопець не відвів очей.
Я рушила з місця, міцно стискаючи руками кермо і вмовляючи себе не озиратися.
Я бачила це в усіх і в усьому навколо – небезпеку, загрозу насильства. Можливо, я упереджена, а можливо, – це життєвий досвід. Утім, можливо, іноді думала я, насправді небезпеки немає.
Може, я просто дивлюся на світ через якусь лінзу, фільтр, і насправді не варто перейматися, бо все добре, а Тео – просто хлопець, який запізнився до школи й чекає, коли його підвезуть додому; Еммі десь зі своїм кавалером і просто забула зателефонувати; може, я просто починаю нове життя, і для такої поступової трансформації, коли ти перетворюєшся на когось іншого, усе це нормально.
Розділ 13
Мені аж свербіло почитати, що вони написали. Минуло заледве п’ять хвилин, як я повернулася додому і вже поклала твори на кухонному столі, притиснувши стосик гномом. Відчинила над раковиною вікно для циркуляції повітря, хотілося розвіяти гнітючий дух спустілої оселі. Аркуші затріпотіли від протягу.
Перший зверху – твір Тео. Непідписаний, але я знала, що це його робота, бо хлопець спізнився і здав її останнім.
Шкільного тренера заарештовують за напад. Нашу вчительку викликали до дирекції, вона явно налякана.
Цікаво, чого вона боїться?
Це бентежить, тому пропоную запровадити в школі такі додаткові заходи безпеки: до вчителів треба ставитися так само, як і до нас. Їх теж потрібно вибірково обшукувати, а в нас теж має бути можливість пхати носа в їхнє життя. У вчителів є наші адреси, номери телефонів, імена батьків, дати народження, номери соціального страхування. Інакше – це несправедливий дисбаланс влади, і вони це дуже добре знають.
Я мало не поперхнулася напоєм. Це було смішно, але обґрунтовано. І це була правда. Утім, від Тео Бертона такі аргументи звучали менш переконливо. Цікаво, він заїдається зі мною просто з нудьги чи проблема таки десь глибше?
Решта учнів здебільшого виклали свої думки щодо того, як дати раду школі, охопленій атмосферою страху. Пропонували таке: по два чергових старшокласники коло кожної вбиральні, дозволити учням не вимикати мобільних телефонів і ходити по школі парами, як у дитячому садочку. Відеоспостереження в класах, коридорах і туалетах.
Твори були пересипані термінами, як‑от «підзвітність», «конфіденційність» та «дистанційне навчання». Між рядками читалися думки їхніх батьків. Цього разу ніхто загадкових записок не підсовував. Ніхто не згадував про плітки, які ширилися містом, і ніхто не натякав, що «ЦЕ НЕ КОББ».
Я помилялася. Для мене в цих роботах не було нічого. Просто неохоче виконане учнями домашнє завдання. Я надто багато очікувала. Наче серед моря облич знайдеться хтось такий, як я, – хтось, хто знає, де знайти правду, якщо вдасться вийти на потрібну людину.
Певно, ту анонімну записку підсунув Тео, задля сміху, хотів подратувати. Як і в останньому завданні – вільному творі щодо шкільних заходів безпеки, який я дозволила їм за бажання не підписувати.
Мітч застерігав, я знала, що історія з Девісом Коббом ялозитиметься довго, – якщо стан Бетані Джарвіц не зміниться. Жодних новин про неї – ні від поліції, ні від учнів, ані від учителів. Здавалося, ніби вона вже стала привидом, і навіть якщо отямиться, може не пам’ятати, що сталося, або ж їй ніхто не повірить.
Я просто хотіла, щоб усе це закінчилося. А єдина людина, з якою можна було все спокійно обговорити, поділитися переживаннями, зникла.
Простір, який займала Еммі, притягував дедалі дужче, вимагаючи моєї уваги. Я вже звикла спати в її ліжку. Міряла її одяг перед дзеркалом, щоб не забути. Надягала та знімала з руки годинник Джона Гікельмана. Сиділа, схрестивши ноги, на землі, втупившись у ліс перед собою. Що ж Еммі там побачила чи виглядала?
– Ш-ш. Тихенько, – казала вона.