Наче я могла когось сполохати. Чи то навпаки – хтось сполохав її?
В Еммі траплялися заскоки, але вона була не з лякливих. Відкоша міг дістати хто завгодно. Вісім років тому наше оточення постійно змінювалося – незмінними того літа залишалися тільки ми. У будні я щоранку поспішала на стажування, поки вона ще спала. Коли я поверталася додому, Еммі, причепурившись, вирушала до якогось бару в іншому кінці міста.
На вихідних вона працювала. Але вечір п’ятниці та суботи належав нам – Еммі, вигукуючи моє ім’я, махала рукою, відпихала когось, щоб звільнити мені місце за барною стійкою, і, попри її гарячі обійми в душному приміщенні, я почувалася як удома. «Ходімо танцювати», – казала вона, і я, вчепившись пальцем за її пояс, щоб не загубитися в натовпі, йшла за нею.
А тоді серед сміху, веселої пиятики з новоспеченими друзями та якимись надто широко усміхненими незнайомцями, вона раптом нахилялася до мене, щоб тихенько сказати: «Тут нудно, забираймося звідси», – і ми, захмелілі, виходили в ніч, запаморочливу, наелектризовану, нашу ніч.
Еммі тримала всіх інших на відстані. Навіть хлопців, яких час од часу приводила додому.
І, мабуть, найважливіше, що я зрозуміла – головну причину, чому вона запросила мене сюди: Еммі нестерпно бути одній. Саме тому вісім років тому вона хотіла, щоб я мешкала з нею, попри те, що мені бракувало грошей. Саме тому приводила когось серед тижня додому, коли я не могла піти з нею гуляти. І любила постійний галас за нашими вікнами по ночах.
Саме тому була такою стривоженою та розгубленою, коли я знову її знайшла в тому барі.
Моя присутність мала б її підбадьорити, позбавити тривоги, повернути назад.
Я не могла позбутися відчуття, ніби з моєї провини Еммі знову залишалася сама. Досі не усвідомлювала, що її вже немає.
Я заснула в її постелі, прокинулася від будильника й тільки-но його вимкнула, як задзвонив телефон на тумбочці біля ліжка.
– Не розбудив? – пролунав у слухавці заспаний чоловічий голос. – Це Кайл Донован.
– Ні, я вже встала, – сказала я, проте мій напівсонний голос, вочевидь, звучав непереконливо.
– Можна я до вас сьогодні заскочу? Після школи. Хочу поговорити про деякі дзвінки з вашого номера.
– Так, звісно, – відповіла я. – Є новини з Корпусу миру?
Кайл на мить замовк.
– Ні, поки що немає. – Він знову затнувся. – О п’ятій зручно буде?
– Так. О п’ятій чекатиму вас удома.
Вочевидь, поділиться зі мною якоюсь інформацією, а тоді попросить послугу за послугу. Мені треба знати, що, власне, відбувається. Чи справді, як казав Мітч, Девісові Коббу дозволять повернутися до роботи в школі? Чи справді всі вірять, що він нічого поганого не вчинив? І якщо так, то яким, у біса, боком тут причетна Бетані Джарвіц?
Прибиральника вчора не було. Він прибирає класи в нашому коридорі раз на два дні. Смітник стояв відучора неторканий, я помітила й узяла кінчиками пальців зжужмлений папірець, який викинув туди Тео. Розправила його на столі. Це був малюнок олівцем, пейзаж. Я ще раз провела долонею, розгладжуючи складки, і пальці затремтіли.
Висока трава, за нею – поверхня озера. Намальовано з того самісінького місця, де тоді стояла я й де бачила кров.
Я глибоко вдихнула і знову подивилася на малюнок. Зіжмаканий папірець, на якому зображений пейзаж з озером.
Пусте? Чи таки щось дуже важливе?
Анонімна записка між творами, яку, як я вважала, підсунув Тео: «Це не Кобб». Невже Тео? Він тоді спізнився. Я відчувала когось позаду себе, коли поверталася до машини… Невже це був Тео Бертон?
Я сховала папірець до теки в нижній шухляді робочого столу. Завела досьє. А тоді зробила саме те, у чому звинувачував учителів Тео Бертон: знайшла його дані у списку учнів і виписала дату народження, імена батьків, номер телефону й адресу. Пришпилила папірець до малюнка.
Далі зробила свій хід у грі – зібгала й кинула в смітник перший-ліпший папірець, аби малий не знав, що я бачила малюнок, і нічого не запідозрив.
На шляху додому я заскочила до лікарні. «Заскочила» натякає на те, що це було по дорозі, але насправді не було. Від траси туди їхати ще добрих пів години.
Увійшовши до лікарні, я поцікавилася в реєстратурі, де лежить Бетані, і рушила за вказівниками до реанімаційного відділення. На місці треба було звернутися до чергового, але за стійкою тимчасово нікого не було, тож я одразу пішла шукати її палату. Зазирнула в невеличке квадратне віконце й побачила на ліжку немічне тіло – у роті трубка, голова забинтована, нижню частину тулуба закрили заслоною.
Я уявила повідомлення в пресі: «Коридор біля палати Бетані Джарвіц порожній. Грудна клітка Бетані ритмічно здіймається й опускається під монотонні звуки монітора пацієнта…».