Якось рано-вранці мене розбудив гомін притишених голосів із кімнати Еммі, чоловічий сміх.
– Тс-с, тобі вже час виходити, – твердо сказала Еммі.
– Невже? – сміючись, відповів чоловік.
Пролунав мій будильник, але я чекала в кімнаті. Чекала, поки він забереться. Чекала його кроків у коридорі. І вийшла лише тоді, коли почула, як зачинилися вхідні двері. Чоловік залишив по собі запах цигарок і меду – затхлий, солодкавий. Я спостерігала крізь дверне скло, як він надягнув куртку, заклав за вухо волосся, і тут побачила в шибці відображення Еммі позаду себе.
– Моя машина зламалася, він мене підвіз, – сказала вона.
– Це такий евфемізм? – засміялася я.
Я бачила, як лице Еммі, відображене в шибці дверей, розпливлося в усмішці, уявивши звучання її сміху ще до того, як він пролунав.
– Джим, – промовила вона так, ніби я пристала з ножем до горла.
Ім’я, яке одразу потрапило в мене до переліку інших несуттєвих імен: Джон, Кертіс, Леві, Тед, Овен – сказав і забув.
Коли пізніше того ж дня він зателефонував, не застав Еммі й попросив передати, що дзвонив Джим, я ледве стрималася, щоб не сказати: «Вона не передзвонить. Дай собі спокій».
Тож я була здивована побачити його знову, а потім ще і ще. Дивувалася, коли під’їжджала його машина і звідти вивалювалася Еммі. Коли рано-вранці чи серед ночі чула його голос. Коли Еммі після того, як він засинав, не втікала від нього до моєї кімнати. Коли записувала на папірцях-наліпках його ім’я, чіпляла на стіну, а потім чула, як Еммі спілкується з ним, нерозбірливо тихо, віддаляючись із телефоном на всю довжину дроту.
– Ліє? – Кайл жестом указував на якийсь папір переді мною.
– Ой, пробачте. Прошу?
– Ось цей. – Кайл тицьнув пальцем на виділений рядок у моєму телефонному рахунку.
Позначено «невідомий номер». Дзвінок серед глупої ночі наприкінці минулого тижня. Я тоді стояла біля вхідних дверей і чула лише слабкий шум на лінії.
– То був Девіс Кобб?
Я розгублено захитала головою.
– Не знаю. У слухавці мовчали.
Його тоді вже відпустили? Хотів залякати мене? Пригрозити, як вважає поліція? Треба заспокоїтися.
Кайл відкинувся на спинку крісла, поклавши долоні на стіл.
– Слідство припускає, що її – Бетані Джарвіц – вдарили каменем. Імовірно, знайденим десь поблизу на березі.
Отже, напад не був спланований заздалегідь. Я уявила, як у лісі чоловік іде за нею слідом, думаючи, що це я.
– Можете дещо спробувати… – продовжив він. – Задокументувати всі наявні докази, передусім електронні листи, і намагатися переконати суд заборонити Девісу Коббу з вами контактувати. Отримати таку заборону буде непросто. Проте спробувати варто.
Я захитала головою. Ні, мені не можна такого робити. Живіт стиснуло. Якщо подати офіційне клопотання, усе зафіксують, поліція перевірятиме свої реєстри і з’ясує, що в Бостоні суд видав схожу заборону проти мене самої. Дізнається цікаві деталі: домагання, надокучливі телефонні дзвінки, непрохані візити до помешкання Пейдж та Арона Гемптона – безглуздість. Якщо місцева поліція дізнається, усі мої слова втратять хоч якийсь авторитет – для Кайла, для Еммі. Вочевидь, і для колег у школі.
Мене сприйматимуть геть інакше, ніхто не йнятиме віри.
Я ж лише намагалася її застерегти – Пейдж, завжди надто добродушну, щоб помічати лихе в людях, усміхнену та надто самовпевнену. Надала їй докази; благала покинути негідника. Власне, якби я була хорошою подругою, то вчинила б так ще багато років тому, до того, як перебралася до Еммі.
Проте Пейдж не хотіла нічого бачити. За місяць до мого від’їзду вона виклопотала проти мене обмежувальний судовий припис. Мені заборонили наближатися до її будинку та місця роботи. Телефонувати на її номер і контактувати в будь-який спосіб. А тепер я не можу дозволити собі офіційних заяв, свідчень чи клопотань.
– А щодо Еммі є якісь новини? – запитала я, розвертаючи лінію допиту.
– На жаль, ми не знайшли жодної зачіпки, Ліє, жодних слідів. – Він знову озирнувся навколо.
Раптом я згадала його запитання: «Оренда будинку оформлена лише на ваше ім’я, так?».
Чи від гніву, чи то від нервів мої пальці затремтіли.
– Ви мені не вірите, – сказала я.
Немає доказів, що вона тут узагалі була – ось на що він натякає. Немає жодних підтверджень, що дівчина на ім’я Еммі Ґрей існує. Ніби я собі її просто вигадала.
– Ви не вірите, – сказала я, міцно стиснувши кулаки.
Кайл заспокійливим жестом простягнув до мене руки.
– Вірю, Ліє. Вірю. Я знаю, щось відбувається. Тільки не збагну, що саме.
– Даруйте, ви не можете збагнути, що зникла людина?