Еммі, вочевидь, прочитала несхвалення на моєму обличчі, бо, ледь усміхнувшись, сказала:
– Та він і мухи не зачепить, Ліє. Бундючиться для годиться, а насправді наївний, як розгорнута книга.
Я знала, що сперечатися даремно. Після її нареченого, після всього того, про що вона ніколи не розповідала. Знаючи, як вона вперто не хотіла мати мобільний телефон, як була проти, щоб її ім’я вказувалося в договорі оренди чи на будь-яких рахунках. Вочевидь, Еммі почувалася безпечніше з таким чоловіком, як Джим, простим як двері, ніж із таким, як її колишній наречений, що зненацька став небезпечним покидьком – підступно розкривши своє приховане єство, про яке ти й не здогадуєшся.
Але Еммі була завжди такою – загравала з небезпекою. Саме тому я й підозрювала, що вона встряла в якусь халепу, що може завершитися трагічно.
Я ще довго не лягала спати. З-перед очей не зникав образ Еммі – все, що я розповіла про неї Кайлу. Еммі ніби заповнила собою весь навколишній простір. Її дихання в потилицю, ліжко – тепер без неї холодне й порожнє. Якось у мене в переповненому барі витягли з торбинки гаманець. Я тоді запанікувала, а Еммі взяла мене за плечі й, заспокоюючи, сказала: «Це просто речі, Ліє. Тішся, що з тобою нічого не сталося». Ті слова я повторюю собі навіть зараз. Коли паніка минула, вона, усміхаючись, полічила від трьох до нуля, і ми втекли звідти, не сплативши рахунок.
Я вже провалювалася в сон, коли раптом мене висмикнув звідти її голос. Я була не в змозі збагнути, чи голос Еммі пролунав поруч, чи це мені наснилося? У напівдрімоті я про всяк випадок обшукала дім, тихесенько, майже пошепки, промовляючи її ім’я. Адже слово, яке мені почулося, було «Лія».
Обійшовши будинок, я побачила біля входу патрульний автомобіль поліції.
Зі склянкою води в руці я стояла в темній кухні, де світився тільки відчинений холодильник, визирала у вікно, але не розгледіла, хто був усередині машини. Тоді вдала, ніби нічого не помітила, і шмигнула назад під ковдру. Побачене в напівсні завжди здається надто реалістичним, поки остаточно не прокинешся.
Уранці в п’ятницю у відчинені двері мого класу постукала Кейт Тернер. З усіх шкільних учителів, здається, вона єдина була приблизно мого віку. Теж цьогоріч переїхала сюди з іншого міста, тож ми мали б, за всією логікою, одразу здружитися.
Проте асимілюватися їй удавалося швидше й легше, а наше зближення відбувалося повільніше, а потім узагалі призупинилося. Обідали ми разом лише одного разу, ще під час профорієнтації, і навіть не мали про що поговорити.
– Розлучення, – сказала вона, пояснюючи причину, яка привела її сюди.
А я, власне, твердо дотримувалася своєї захисної легенди.
– Намагаюся змінити світ на краще, – сказала я й цим пришвидшила завершення розмови.
Тепер я розумію, якою неприхованою брехнею були мої слова. Кейт чемно кивнула, але то було востаннє, коли вона ласкаво поділилася зі мною відвертістю.
Тепер вона стояла на порозі мого класу зі співчутливою усмішкою. Можливо, спершу її розбите серце просто потребувало товариства. І тепер, вочевидь, Кейт бачила відчай, написаний на моєму обличчі. Ми обидві переїхали сюди заради нового старту в житті. Вона, мабуть, дуже чітко це побачила за тим обідом. Кого, в біса, я намагалася обдурити?
– Тиждень видався нівроку, – сказала вона, підлесливо вдаючи, ніби ми всі під пильним контролем, всі пережили стрес і намагаємося подолати його наслідки.
Я кивнула, збираючи зі столу речі.
Вона притулилася до одвірка, кучеряві пасма її темного волосся впали на плечі.
– Я гадала, що сумуватиму за своїм колишнім – справжня сволота, до речі, – лише коли потрібно буде заміняти батарейки в датчику диму. Але сказати, що з нетерпінням чекаю наступних вихідних, які вкотре проведу вдома на самоті, теж не можу.
Невже вона нервується? Невже сумує за відчуттям захищеності, яке дає присутність партнера в повсякденному житті?
– Поліція стежить за будинком Кобба, – сказала я. – Він уже нікого не скривдить.
Кейт захитала головою.
– Власне, не факт, що то був Кобб, – сказала вона, але побачила мій погляд і трохи змінила підхід. – Ну, зрештою, досить і однієї самотньої жертви, яка тепер у лікарні, бореться за життя. Дуже сумно. Ці похмурі думки не дають мені спокою.
Цікаво, що вона хоче від мене почути? Чи набирається сміливості щось сказати?
– Зрештою, просто хотіла запропонувати випити сьогодні ввечері по скляночці. – І, перш ніж я встигла заперечити, додала: – Мені б і справді не завадило кудись вийти, але без отих нав’язливих залицянь за барною стійкою. Трохи розвіятися. Що скажеш?