– Немає потреби.
– Припини, – сказала я. – Це невеликий клопіт.
Коли я повернулася зі своїми кросівками, Кайл полоскав під краном мисочку. Поки ми були чимось зайняті, нам було комфортно вдвох. Він розсунув вхідні двері, поки я шукала свою торбинку, і я помітила, як Кайл нахилився щось підняти. Що саме, видно не було.
Він обернувся, простягаючи мені паперовий сувій у прозорому поліетиленовому пакеті.
– Твоя газета, – з усмішкою сказав він.
– Здається, я не… – почала я й одразу затнулася.
Перевернувши сувій, я побачила заголовок – розітнута навпіл літера «Б». Спина задубіла, я нервово кашлянула.
– Дякую, – недбало скинула сувій на стільницю, як щось неважливе. Схопила свої ключі, намагаючись не дзеленчати тремтячою рукою. – Готовий?
– Готовий, – відповів він.
Я замкнула за нами двері, Кайл неквапливо чимчикував поруч, періодично торкаючись моєї руки. Але цієї хвилини я думала лише про ту газету і як вона тут опинилася. Може, це просто місцева газета, рекламна розсилка чи помилкова доставка? Може, я дозволила розгулятися своїй уяві й немає причин хвилюватися?
– Ну то… – сказав він біля моєї машини, не розвиваючи свою думку далі.
– Ну то… – спантеличено повторила я. Звучало як вступ до взаємних виправдань. Я випив. Було пізно. Бар. Ти. Не ти. Був сам не свій. Мені не хотілося цього слухати.
– Може, пропустимо цю незручну частину, га?
Він усміхнувся на це – сам до себе.
– Звичайно, Ліє.
Ми мовчки доїхали до стоянки біля ресторану, де залишилася тільки одна машина. Чорний позашляховик у другому ряді, колеса забризкані болотом.
– Мабуть, твій.
– Ага.
Він ще трохи посидів, але не вигадав, що додати, і вийшов з машини. Коли я завела двигун, увімкнула передачу й уже була готова рушати, почувся стукіт у вікно. Я опустила шибку, Кайл сперся на основу відчиненого вікна, його голова опинилася майже на моєму рівні. Він нахилився всередину й поцілував мене, ніжно взявши за підборіддя, – я не встигла навіть зреагувати, а потім його вже не було.
Сувій лежав на кухонній стільниці, там, де я його й залишила. Згорнутий папір у поліетиленовому пакеті, перев’язаному зверху брудною гумкою. Друковані часописи в Бостоні випускали тепер значно меншими накладами, але тут, вочевидь, вони ще були популярні.
Я віддавала перевагу саме друкованим виданням. Вони мають логічну верстку, заздалегідь визначену ієрархію матеріалів, у якій важко загубитися. Це не постійні переходи між сторінками, коли забуваєш, куди клацнув і звідки почав. Немає автоматичного відтворення відео (терпіти не можу), нав’язливих рекламних вікон чи автоматичного аналізу ваших особистих уподобань, щоб тулити в майбутньому персоніфіковану підбірку інформації й таким чином трансформувати та стискати ваш світогляд без вашого відома і згоди.
Газета пахнула ранковою росою, сторінки були трохи розтріпані з країв.
Мабуть, це таки помилка. Неправильна адреса, недосвідчений хлопчина, що тимчасово підміняв відсутнього листоношу. Або безплатний рекламний примірник, які розносять усім, аби привернути увагу потенційних передплатників. «Б» могло означати «Бюлетень», «Буй» або що завгодно. Імовірних причин, чому ця газета опинилася на моєму ґанку, – безліч.
Я зняла гумку й розгорнула сувій, щоб побачити цілу назву. Серце закалатало в грудях, як навіжене. «Бостон Пост».
Газета, де я раніше працювала.
Плечі напружилися, живіт скрутило так, що я, приклавши руку до грудей, сказала собі: «Вгамуйся!».
Ну, гаразд, це було не так уже й важко з’ясувати. Я ж не тримала в таємниці того факту, що була журналісткою. Казала про це своїм учням. Не було причини приховувати. Я мусила мати попередній досвід роботи, щоб улаштуватися на нову. Стався до цього так, ніби це дурниця – і так і буде. Зовні ніби нічого незаконного.
Проте.
Я побачила дату – і на душі похололо. 23 квітня. Комусь довелося звертатися безпосередньо до редакції чи до місцевої бібліотеки, щоб отримати такий давній примірник. Це була моя остання надрукована стаття. Історія, яку ми з редакцією, затамувавши колективний подих, так відчайдушно хотіли забути самі і сподівалися, що про неї швидко забудуть усі інші.
Я напам’ять знала потрібну шпальту. Розгорнула – і газета в руках затремтіла:
Сезон самогубств: четверо дівчат – чуєте? – наклали на себе руки в місцевому коледжі.
Ось вони. Фотографії у квадратній сітці, знімки, надані університетським відділом кадрів. Я знала ті факти напам’ять, з верхнього лівого кута вниз: