Крісті Овенс, знайшли на поверсі з душовими кабінками, перерізане лезом бритви горло.
Аліша Ґомес, викинулася з вікна вежі Дермота.
Камілла Джонс, утопилася в річці Чарльз, повні кишені каміння, самогубство у стилі Вірджинії Вулф.
Бріджит Лакоста, знайшли у ванні, передозування наркотиками.
Я бачила свідоцтво про смерть Бріджит, аналіз крові, і саме вивчала розклад її занять, коли натрапила там на його ім’я – викладач Арон Гемптон. Усе склалося. Кров у жилах завирувала, коли переді мною нарешті постала повна картина.
Пляшечка з таблетками, усмішка на його обличчі, дзюркіт води з крана.
Стаття прямо не підтверджувала мого припущення, що Бріджит Лакосту вбили. Публікація не проливала світла на інші події – до неї та після. Вона нічого не спростовувала й не натякала на продовження – історію залишили вмирати.
Я згорнула газету і пхнула в кінець шухляди для посуду. Хто ж таки її роздобув і серед ночі залишив на моєму порозі?
А може, вона лежала звечора? Ще до того, як ми з Кайлом приїхали додому? Не думаю. Отже, хтось підкинув газету між дев’ятою вечора й восьмою ранку. Ця людина могла спостерігати за нами всередині, адже світло було ввімкнене. Бачити недбало розкиданий у передпокої одяг Кайла, його взуття у вітальні. Могла обійти будинок по периметру, підслуховувати під вікнами моєї спальні. Навшпиньках зазирнути всередину крізь щілину між шторами.
Я вийшла назовні, обійшла будинок, шукаючи чиїхось слідів, доказів, що хтось тут таки побував, недопалків, зрушених грудок землі, втоптаних ділянок, хоч чогось, – але нічого незвичайного не помітила.
Я уявила, як Девіс Кобб сховався в кущах із сувоєм у поліетиленовому пакеті під пахвою й думає: «Ну все, тепер ти попалася». Його обличчя стало розмитим, і раптом це вже була Пейдж, яка мене вистежила і принесла газету, щоб нагадати про…
Я глибоко вдихнула. Заспокойся, Ліє. Заспокойся.
Не треба себе накручувати. Не шукай чогось там, де нічого немає, як дехто висловлювався про мою статтю.
Але моя стаття не була порожньою – я знала Арона Гемптона, знала нице єство, заховане під маскою.
Я не була здивована, що йому досі вдалося залишитися непоміченим. Справжній соціопат – звабливий, безжальний, не обтяжений ні совістю, ні почуттям провини.
Тож я вдарила його ж зброєю. Пам’ятаю, що вирішила це зробити того самого вечора, коли Ноа пішов додому. А може, навіть раніше, ось чому я тоді так зосереджено міряла кроками квартиру. Я вже була налаштована рішуче і знала, як діятиму.
Надруковані слова, які на вигляд нічим не відрізняються від інших: Особа, яка поділилася з нами інформацією на умовах анонімності, ще дужче заплутала справу з передозуванням Бріджит. «Ті таблетки їй дав один із її викладачів, – стверджує викривачка. – Я знаю, бо він їх і мені давав».
Те, що вони вважали, буцім я сфабрикувала джерело інформації, буцім це просто витвір моєї уяви – це ще не був цвях у віко моєї труни.
Якби мені вдалося докопатися до істини, справедливість узяла б гору й ніхто б до мене не мав жодних претензій – я в цьому не сумнівалася. Тож я наполягла, щоб статтю надрукували, і чекала офіційного розслідування. Я сподівалася, що навчальний заклад з’ясує, хто саме мав доступ до тих медикаментів – це буде нескладно, адже Бріджит ходила на заняття лише до чотирьох викладачів. Я була переконана, що інші дівчата теж напишуть свої заяви, що поліція приділить цій справі трохи більше уваги й поцікавиться, яким чином Бріджит дістала ті пігулки. А також тим, чи Арону Гемптону справді є що приховувати?
Зважений ризик. Гучний крок. І ще гучніше фіаско.
Невдача була неочікувана й неконтрольована. Усе закрутилося так швидко, що я навіть не встигла оговтатися, а моє життя стрімко полетіло шкереберть.
Я не спілкувалася з Ароном Гемптоном близько восьми років. Але, як нав’язливо повторюваний кошмар, він повернувся.
А я ж навіть імені його не згадала в статті. Лоґан сказав, що мої наміри неважливі. Заявив, що я задумала знищити Арона, що не важко здогадатися, про кого йдеться, якщо уважніше придивитися. І сказав це так, ніби я вчинила страшний злочин. Ніби й не було тієї дівчини на чорно-білій фотографії, що благала про справедливість. А ще відлуння в моїй голові, що не давало спокою.
– Я не знала, – сказала я, стоячи перед робочим столом Лоґана.
Брехня породжує брехню, і я вже зайшла занадто далеко, щоб зупинитися.
– Лайно собаче! – вигукнув він, бурячковий від насилу стримуваного гніву. – В якому році ти закінчила?
Я промовчала.
– Ти його знала, Ліє?