Поїхала до мотелю «Брейк Маунтен», запаркувалася на стоянці біля входу й чекала в машині, спостерігаючи за дорогою в дзеркалі заднього виду.
Повз мотель, не пригальмувавши, проїхало лише одне авто. Але вранці в неділю на вулицях завжди порожньо й тихо. Жодна з інших машин на стоянці не була мені знайомою. Я схопила валізку й попрямувала до рецепції.
Чоловік – той самий, якого я бачила ввечері, коли приходила сюди шукати Еммі, – підвів на мене очі.
– О, знову ви, – сказав він, тоді зиркнув на торбу на моєму плечі, на моє недільне хатнє вбрання й посміхнувся.
– Вітаю, – сказала я. – Мені потрібна кімната переночувати.
– Без проблем, – відповів він, в очах відблискувало відображення екрана комп’ютера. – Отже, на цілу ніч?
– Так, – сказала я, простягла свою кредитну картку і сперлася на стійку. – Слухайте, а хлопець, якого ви заміняли, так і не з’явився?
Він вручив мені ключа з кільцем, на якому висіла бирка з цифрою «7».
– Гадаю, ні, раз я досі тут.
– Дякую, – сказала я, штовхаючи вхідні двері.
На шляху до свого номера я минула три машини на стоянці, почула в одній із кімнат телевізор, в іншій – чийсь сміх. Спробувала уявити, як Еммі йшла цією ж стежкою разом із Джеймсом Фінлі, як, сміючись, відмикала ключем двері і як Джим увійшов за нею всередину.
Намагалася не уявляти того моменту, коли все обернулося, імовірно, трагічно.
У моєму номері був сірий килим, рудувато-коричневі стіни й величезне ліжко, заправлене тонким зеленим покривалом. Цупкі бежеві штори на вікнах я відразу щільно запнула і клацнула вимикачем на стіні. Лампа на стелі кидала на ліжко круглу пляму жовтуватого світла. Я замкнула двері на засувку, скинула торби на підлогу й на якусь мить подумала: «Ну все, це вже самісіньке дно».
Я дісталася місця, де всім цілком байдуже, хто ти або що з тобою трапилося. Туди, де ніхто до тебе дуже не придивлятиметься. Дівчина з багатоквартирного комплексу блукає сама вночі біля озера.
Еммі треться в такому місці з якимсь типом із кримінальним минулим.
Жінка замовляє номер у мотелі – сама, в тому самому місті, де мешкає.
Якби мене викликали сюди написати репортаж про злочин – жінку знайшли мертвою у ванні з тупою травмою голови; або задушеною в ліжку, зі скляними очима, які втупилися в стелю; або яку пограбували, погрожуючи ножем, на стоянці – я б іще до ознайомлення з фактами з цілковитою впевненістю знала, що такий репортаж на першу шпальту не заслуговує. Така історія сенсації не зробить.
Залежно від дня тижня й від решти прикростей, які сталися з людьми впродовж тижня, ця подія може розраховувати хіба на коротеньку згадку в кримінальній колонці, будь-який пересічний читач просто швиденько пробіжить її очима, захитає головою й перейде до наступної статті.
Я знала, про що він, побіжно ознайомившись із подробицями злочину, подумає і яким буде його висновок:
А чого ти очікувала?
Сама винна.
Розділ 18
Майже опівночі задзвонив телефон, від несподіванки кімната закрутилася перед очима. Якусь мить я не могла зорієнтуватися, як і впродовж майже місяця після того, як сюди перебралася.
Екран телевізора, важкі штори на вікнах, смужка світла з-під дверей від вуличних ліхтарів. Далі цифри на годиннику, дзеленчить праворуч від мене. Я різко сіла й намацала рукою телефон.
– Лія? – Це був Кайл, чимось стурбований, чи то збуджений, чи то пригнічений.
Дзвонить уночі. Від страху почути, що він мені скаже, сон мов рукою зняло. Я уявила Еммі, якою бачила її востаннє, її погляд, сміх, розкуйовджене вітром пасмо волосся.
– Так?
Він на якусь мить замовк, я чула, як грюкнули двері машини.
– Я був біля твого дому. Власне, я тут зараз. Тебе немає, і я захвилювався. Ну то… Вибачай, просто хотів перевірити, чи все гаразд. – Він знову замовк. – Я просто хвилююся.
Я знову глянула на годинник. Уявила Кайла на заїзді до будинку, світло вимкнене, машини немає. Мало що він міг собі подумати про те, куди я поперлася о такій годині?
– Я не з кимось іншим, якщо тебе це непокоїть.
– Ні, не це, – сказав він. Але непокоїло його саме це. – Ну, добре, так. Добре, і це не моє діло. Просто я був тут поблизу, і день нині був, от, ну був день, і я вирішив заскочити, перевірити про всяк випадок, а твоєї машини немає…
– Ти мене налякав, – сказала я й засміялася, усвідомлюючи, наскільки це безглуздо. Я перебувала в мотелі всього за десять кілометрів від мого будинку. І ніхто не знав, що я тут. – Коли ти повідомив мені про Джеймса Фінлі, я не хотіла далі залишатися вдома. Поїхала до мотелю. І зараз почуваюся безглуздо.