Злетіла птаха, затріпотівши в тиші крилами, але більше нічого я не побачила.
Згадався скрегіт серед ночі. Гавкіт сусідського пса. Час.
Якась тварина, Ліє.
Ведмідь.
Просто коти.
•
Я приїхала до школи на межі запізнення. Урок ще не почався, але я мала б з’явитися до попереджувального дзвоника. Перед головним входом вишикувалися машини учнів, тож я проскочила через стоянку для автобусів (так не годиться, але й не суперечить правилам), запаркувалася на вчительській стоянці за своїм крилом і, скориставшись ключем, увійшла до школи через пожежний вихід (теж не годиться, але не проти правил).
Учителі юрмилися біля дверей класів. Перешіптувалися. Вочевидь уже дізналися новину про жінку на березі озера. Тутешнє життя не схоже на життя в місті, де жорстокі злочини стаються мало не щодня, де виття ревунів сприймається як буденний фоновий шум, а їхня близькість ще нічого не означає. Я б не змогла зацікавити редакцію історією про жінку, знайдену на березі озера, – ще й про жертву, яка залишилася живою.
Розділ 3
Обговорювали подію не лише вчителі.
Гула вся школа. Разом із учнями той гул котився з коридорів у класи, гучнішаючи, коли вони розсідалися на свої місця. «Боже!» – повторювали вони одне за одним, тримаючи руку біля рота, зітхаючи й хитаючи головами. Безперечно, йшлося про жінку, знайдену біля озера.
Отже, спокійно провести перший урок сьогодні не вдасться.
Іноді таке в школі траплялося, коли всі гули, але це наче слухати розмову якоюсь незрозумілою мовою. Чутки, записані дивним тайнописом, карлючками, які я вже давно розучилася розбирати.
Я дедалі частіше думаю, що річ не лише в різниці у віці. Що школярі – це особливий перехідний вид: вони починають учитися незграбними дітиськами з ламкими голосами, гостро випнутими кістками, а закінчують школу істоти цілком інакші. М’язи, звабливі вигини та незнайома сила, що криється за тим і за тим; інші частини їхніх тіл за ними не встигають, відчайдушно намагаючись наздоганяти.
«Будьте чемні», – повчаємо ми. І вони тихенько сидять за партами, чекають, тільки хтось відбиває по підлозі носаком маніакальний ритм. Лунає дзвінок – і вони, зірвавшись із місця, щодуху летять до дверей, наче за покликом дикої природи, а після них у класі ще довго залишається запах м’яти та мускусу.
Ніяк не можу збагнути – невже хтось і справді очікував від мене тут якихось результатів, окрім відвідуваності? Це ж не що інше, як камера тимчасового тримання.
Невже і я колись була такою? Сумніваюся. Насправді вже й не згадаю. Але навіть тоді я, здається, обрала собі мету й зосередилася на її досягненні.
Пролунав дзвінок на урок, але гудіти учні не припинили.
Я витягла з торби стос перевірених творів і раптом почула:
– Заарештували.
Живіт стиснуло. Це слово гостре як бритва, незмінна загроза. Завжди висить над тобою, нехай шанси й невеликі: а Ноа, мій колишній, застерігав – будь обережна з тією статтею. І я таки думала, що була обережною, справді так думала.
Якось у коледжі, пам’ятаю, посеред лекції викладач пильно дивився мені в очі, ніби тоді він уже щось відчував, пояснюючи, що брехня в журналістиці стає наклепом.
Але насправді щось більше. Більше, ніж просто юридичний термін, брехня в журналістиці – це порушення її найсвятішої заповіді.
– Забирайся, – сказав мені шеф. – І молися, щоб ця історія не набула широкого розголосу.
Саме так я і вчинила – подбала, щоб між нами з’явився цілий гірський масив. Але в сучасну інформаційну епоху відстань нічого не вирішує. Я гадала, що мені вдалося втекти, проте не факт.
Стій! Що за нісенітниці?! Щойно знайшли побиту жінку – ось до чого це.
Я рушила між партами, розкладаючи перед учнями перевірені твори лицем на стіл, близько нахиляючись, винюхуючи якусь інформацію. Стара звичка.
Я відчула на собі пильний погляд Конора Еванса й напружилася. Хтось із присутніх у класі?
Полічила очима дітей – хто відсутній? Джей Ті, але він вічно запізнюється. Але он порожнє місце за партою, третій ряд, біля вікна: Тео Бертон.
Кілька тижнів тому від його твору на вільну тему в мене аж мурашки забігали по спині – але це була вигадка, я ж сама сказала «пишіть, що хочете». Але хлопець написав так авторитетно й переконливо, ніби то не було витвором його уяви. Дуже реалістично. Я заплющила очі – і перед очима затанцювали його слова:
Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла.
Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір.