Перенесемося на вісім років і три квартири назад, до дівчини, яка сидить на кам’яному парапеті біля оголошень про пошук співмешканців і уважно придивляється до мене.
Зістрибує й підходить ближче.
Ближче.
Розділ 23
Коли Кайл постукав у двері, я саме відтирала нігті щіткою Еммі, яку взяла серед її речей під раковиною, бруд в’ївся на смерть і не відходив.
– Хвильку! – гукнула я.
Подумки пробіглася пунктами контрольного переліку, руки над раковиною тремтіли: коробка – в багажнику авто; замок – також кинула всередину; ключі від машини… чи поклала я їх назад до торбинки?
Перш ніж вийти до передпокою і впустити Кайла, оглянула штани та лікті, чи немає залишків бруду.
– Привіт, – сказала я.
Я намагалася заспокоїти розбурхані нерви, зосередитися на Кайлі, але думки невідступно поверталися до коробки – до її вмісту та запитань, на які ще немає відповіді. Поліція вже заглядала під будинок; і дуже пощастило, що вони не знайшли коробку раніше за мене.
Кайл, усміхаючись, простягнув руку з ключами від моєї машини на вказівному пальці.
– Ти забула на даху машини, – сказав він.
Я забрала ключі з його руки.
– Дякую. Щось я цього тижня геть неуважна.
Він кивнув і озирнувся через плече на дорогу.
– У мене обмаль часу, – сказав він.
– Гаразд, – сказала я й подумала, що він знову когось чекає, як минулого разу.
Кайл нерішуче завмер на порозі. Не ступив ані на крок ближче, не сідав за стіл, хоча за нами ніхто не спостерігав.
– Тут така справа, Ліє… я очолюю розслідування вбивства Фінлі.
Я кивнула. Це було зрозуміло ще раніше, по тому, як він керував поліціянтами біля озера.
– Ага, – сказала я, відчувши, наче на голову вилили відро холодної води. – Тобто більше не можеш зі мною спілкуватися? Ти це маєш на увазі?
– Ні! – вигукнув він. – Зовсім ні. Але ти свідок у справі, ти якимсь чином до неї причетна.
У мене все впало. От маєш! Те, чого так не хотілося, тепер неможливо уникнути. Я знала, що це станеться, ще коли побачила, як із озера витягли машину Еммі. І навіть раніше, коли з розірваним ланцюжком у руці оббігла будинок, коли звернулася до поліції. Проте не очікувала, що станеться саме так. Не з такого боку. Не від чоловіка, з яким спала, якого запросила до себе додому.
Він простягнув руку до мого ліктя, але я відступила.
– Я не можу виявляти преференцій, – додав він.
– Преференцій? Даруй, а що інші свідки збираються скаржитися?
– Складається не найкраще, – промимрив він, вочевидь, спробувавши викликати в мене усмішку.
Але я сказала з серйозним виразом обличчя:
– Що тебе так турбує?
Кайл різко видихнув, пригладив рукою волосся, уникаючи мого погляду. Чогось він таки не договорював. Чогось я таки не розуміла.
– Гадаєш, це, – я махнула рукою між нами, – якимось чином накладає тінь на всю справу чи на твою роль? Тебе непокоїть, що збоку виглядатиме на те, що ти мене використовуєш, Доноване? – Він здригнувся, коли я назвала його на прізвище. – А ти можеш усунутися від командування слідством?
Кайл відступив на крок назад. Він був заскочений, вагався.
– Кращої за мене кандидатури в нас немає. Я вже розпочав пошуки Еммі. Я вже взявся за Джеймса Фінлі.
Яка знайома думка! Яка ж, виявляється, тонка межа між близькістю, що затьмарює холодний розсудливий погляд на справу, і близькістю, яка працює на її користь! Кайл Донован дізнався про Джеймса Фінлі, бо я підказала йому, де шукати. Дослідив його минуле, бо я скерувала його. Впізнав машину Еммі, бо я вже її описала.
Йому відомо про Еммі більше, ніж будь-кому з місцевих, окрім мене. Саме завдяки мені Кайл був найкращою кандидатурою.
– Ну, то кажи як є. – Він мені зобов’язаний хоча б бути щирим.
– Не хочу, щоб ти подумала, ніби це для мене нічого не означало.
Я засміялася. Ну, ясна річ!
– Це лише на деякий час, – додав він. – Ненадовго. Поки не з’ясуємо всіх деталей.
– Та ніхто не перейматиметься, – сказала я.
– Ще й як перейматимуться.
– Ні! – відрізала я, здивована зловтісі, яка вихлюпнулася з мене, невідомо звідки взявшись. – Усім байдуже, коли це сталося між нами. Важливо, що воно сталося. А коли – не має значення. Надто пізно щось виправляти. Якщо ти справді так переймаєшся, що це тебе якось заплямує, то ти вже заплямований.
Він кліпнув очима, напружив обличчя, подивився на мене інакшим поглядом.
– Мені дуже прикро, – сказав він таким тоном, ніби я відчайдушно намагаюся втримати хлопця, благаю, як жалюгідне посміховисько, щоб не кидав. Кайл прокашлявся. – Ти вирішила залишатися тут і надалі?