Пейдж тоді вже влаштувалася до престижної установи в діловому районі. Арон отримав стипендію для своєї наукової роботи й часто працював уранці вдома. Ось така зразкова картина успіху двадцятирічних. І я коло них.
Я розповіла Еммі, як знову зачинила двері, замкнулася і посмикала за клямку – зачинено надійно. Як потім одяглася і підійшла з мокрою головою до спальні Пейдж і Арона.
Постукала й почула: «Заходь!».
Арон мав у вухах навушники-вкладки. Витягнув один із них, побачивши мене на порозі.
– Це ти відчиняв двері? – поцікавилася я.
– Я – що?
Він сидів за столом перед своїм комп’ютером, вилупивши на мене невинні очі.
– До ванної кімнати? – Я прокашлялася. – Тобі щось потрібно було?
– Та ні, – здивованим тоном відповів він. – А тобі щось потрібно?
Я розгублено захитала головою й зачинила двері.
Далі розповіла, як у мене почали зникати речі, а тоді раптом з’являлися десь в іншому місці. Як я вічно мусила питати: «Ви не бачили моєї зубної щітки? Пачки протизаплідних пігулок? Мого чорного бюстгальтера без бретельок?» – а тоді дивним чином знаходила їх на поличці ванної кімнати, у шафі в коридорі або в шухляді Пейдж. І вона, скривившись, простягала мені зниклий бюстгальтер і страшенно дивувалася, як він тут опинився, хто його сюди поклав: «Ти щось шукала, Ліє?».
Я розповіла Еммі, як прокидалася серед ночі від холоду на правому боці – з мене хтось стягнув ковдру і скинув на підлогу. Нікого, ясна річ, у кімнаті не було.
Як не наважувалася сказати Пейдж: «Твій хлопець мене лякає». Бо знала його вже майже рік. Бо вона великодушно прихистила мене в своєму помешканні. Бо в мене не було жодних доказів, лише інстинктивне відчуття, лише підозри.
Як напередодні нашого з Еммі знайомства Арон і Пейдж збиралися до якогось модного ресторану, на ділову вечірку з нагоди вручення нагород співробітникам Пейдж, і Арон перед виходом приготував нам коктейлі. Як зі мною тоді щось сталося. Я сиділа на розкладній канапі, дивилася телевізор і раптом відчула запаморочення, нудоту. Відставила склянку й помітила на дні дивний синюватий осад. Кашкоподібної консистенції, але з дрібними грудочками. Я побігла до ванної кімнати, не тямлячи, що зі мною відбувається. Відкрила шафку з ліками, шукаючи чогось для шлунка чи голови – і побачила пляшечку з ім’ям Арона. Пігулки від болю в спині, якийсь м’язовий релаксант. Вони були такого самого кольору, як той дивний осад у моєму напої. Схопилася за тумбу, ноги не слухалися, але при ясному розумі, ну, майже…
– Гей, тобі недобре?
Ванна кімната попливла перед очима, Арон підхопив мене попід пахви, бентежачи своїм запахом, непокоячи безпосередньою близькістю.
– Що ти робиш тут, Ліє?
Я побачила в дзеркалі його обличчя й тієї хвилини зрозуміла – щось не так. Спробувала обернутися, бо ж він уже мав би вийти з дому? Але Арон лише міцніше стиснув мене руками. Я не знала, як реагувати, мозок відчайдушно намагався знайти якийсь вихід.
Арон затулив мені рукою рота, я напружилася.
– Ш-ш-ш, тобі стало недобре.
Я відчувала на губах його грубу руку, незвичну. Він порушив межу, після цього вже не буде вороття.
Я вп’ялася пальцями йому в руку, але надто повільно, надто кволо. Я відчула, як лечу кудись у безодню. Ванна кімната попливла перед очима, розпадаючись на дрібні фрагменти.
Він засміявся, стискаючи мене ще міцніше.
– Я тобі допомагаю. Ти п’яна. Ти собі нашкодиш. Не опирайся.
Пам’ятаю, я тоді подумала, що кричати – надто банально. Небезпечно, ніяково й недоречно. На тлі дзюрчання води, що набиралася до ванни, я чітко запам’ятала останні слова Арона:
– Тихенько, Ліє.
А далі прогалина.
Наступного ранку я, як завше, прокинулася у своєму ліжку, запанікувала, різко сіла, почала задихатися. У легенях пекло, боліли ребра, кінчики волосся були ще трохи вологі, у голові дивно стукотіло, наче десь на віддалі. У квартирі було темно й тихо. Я сповзла з ліжка, живіт скрутило, і знову опинилася в ванній кімнаті – зігнулася над унітазом, здригаючись від нестримного кашлю. Сіла на холодну підлогу, тоді підвелася на ноги, ще раз перевірила шафку з ліками – нічого там не знайшла. Оглянула себе – тут синець, там невеличка подряпина – а тоді спробувала розібратися з образами в голові, відчайдушно намагаючись згадати, що зі мною сталося, але, хоч як я старалася, прогалину в пам’яті заповнити не вдалося.
Після тієї пригоди я впродовж ще кількох місяців часто прокидалася вночі від відчуття, ніби вода заповнює легені, заливає горло, а ребра болять від сильного стискання. Іноді мені снилися дивні кошмари – і тоді Еммі трясла мене рукою за плече, щоб розбудити.