І тут згадалося ім’я однієї жінки, яке мені назвав Кайл ще до того, як усе пішло шкереберть. Вона винаймала ту квартиру до нас, її ім’я було зазначене в договорі оренди. Зараз живе в Нью-Гемпширі. Це я можу.
Щоб знайти потрібну мені Амелію Кент, знадобилося лише три дзвінки – з мого класу, за двадцять хвилин до початку першого уроку. Але поговорити з нею вдалося лише за робочим номером – мобільного телефону я не дізналася, а домашнього в неї, здається, немає. Амелія Кент, згідно з результатами пошуку в інтернеті, який вивів на її профіль у соціальних мережах, працювала громадським бухгалтером на сімейній консультаційній фірмі «Бергер і компанія» в Білих горах у штаті Нью-Гемпшир.
Коли я попросила нас з’єднати, Амелія після першого гудка взяла слухавку й відповіла, як на таку ранню годину, на диво бадьорим голосом. Я представилася, що телефоную щодо розслідування, уточнивши, що розшукується жінка, яка короткий час мешкала за її адресою, що ми відстежили її до тієї квартири в Бостоні, але далі загубили слід.
– На жаль, я вам навряд чи допоможу, – сказала вона. – Я виселилася звідти за декілька місяців до закінчення терміну оренди, думала, що мій колишній хлопець продовжив оренду, хоча не впевнена. Заставу мені не повернули. До того ж я заплатила за перший і останній місяць оренди, коли заселялася. Видно, власники просто поклали решту собі до кишені й вирішили, що ми квити.
– Тобто ви не поверталися до Каліфорнії? І з вами тоді не мешкала дівчина?
– Ні, з дівчатами не мешкала. Я вже розповіла все детективу, який телефонував раніше. Кайл?
– Кайл Донован. Так, – додала я, щоб вона повірила, що я кажу правду. – І, здається, він згадував про такого собі Вінса.
Амелія вперше на якусь мить замовкла.
– Так. Вінс був моїм хлопцем, ми два роки зустрічалися. Він перебрався до мене ще в січні. А в травні я заскочила його з іншою. – Вона гірко засміялася. – Цікаво, що в нього насправді було на думці весь цей час?
– Заскочили його з ким? – запитала я. Ім’я, мені потрібне її ім’я.
– Не знаю. Я не чекала, поки нас представлять одна одній. Не знаю, як таке можна пояснити, але він дуже старався.
– Як саме?
– Усе заперечував, ясна річ. Але ж я застала її в нашому ліжку. О, Боже! – Ті спогади досі не давали спокою, ятрили їй душу.
– Амеліє, ви могли б, якщо ваша ласка, назвати прізвище Вінса? Це дуже важливо. Він – моя єдина ниточка.
Коротка мовчанка.
– Мендельсон. І прошу, не згадуйте мого імені. Будь ласка, не кажіть, що це я скерувала вас.
Дивовижно, такі далекі події, а відчуваються так, мов сталися лише вчора. Наче нізвідки наздогнали тебе: звичайний телефонний дзвінок – і зі слухавки до тебе промовляє минуле.
Розділ 27
Відстежити Вінса Мендельсона виявилося трохи важче. Під час обідньої перерви я здійснила кілька телефонних дзвінків і, здавалося, нарешті натрапила на його ймовірний слід, коли побачила біля дверей мого класу Кейт.
– Привіт, не хотіла заважати, – сказала вона.
Я поклала телефон екраном на стіл. Цікаво, як довго вона там стояла.
– Ти як? – запитала вона.
Це була моя нова гра: «Як багато люди знають?», «Що про це думають?» і «Чому цікавляться?»
– Все добре, – відповіла я, і це була правда.
Після розмови з Амелією я справді почувалася добре. Як у старі добрі часи, коли ниточка твого розслідування веде до нової, і далі до наступної, поки не розкриєш чогось важливого, ще й підкріпленого ексклюзивними подробицями, які сама відкопала.
Я була в самому розпалі пошуку, але незабаром він завершиться. Копай, поки не докопаєшся.
– Ти ж уже чула про Кобба?
Я вмить завмерла, намагаючись не виказувати свого здивування.
– Що саме?
Вона підступила на крок ближче.
– Він повернувся до школи. – Мої очі, вочевидь, вирячилися, бо Кейт додала: – Не просто зараз, але чула, що віднині Кобб відновлює тренування учнів. Усі підозри зняли.
Усі підозри зняли. Отже, поліція тепер відпрацьовує інші версії.
– Дякую, що повідомила, – сказала я. – Більше ніхто не потрудився.
Мітч не чатував на мене на вході, не припер до стіни в коридорі, не викликав до себе через загальну систему оповіщення.