Я перевірила всі звичні місця, куди ховають ключі: над рамою дверей, під горщиками для рослин (яких не було), під вхідним килимком (теж не було). Оглянула ймовірні схованки на сходах, але нічого не знайшла.
Раптом почулися кроки, хтось підіймався сходами. Я відступила, притулилася до поручнів, дістала телефон, намагаючись вдавати заклопотаний вигляд – ніби на когось чекаю.
Кроки наближалися швидко, на підборах, але коло мене сповільнилися й зупинилися.
Чорні туфлі на низькому підборі, до них додавалися оголені ноги та чорні шорти з заправленою білою блузкою. Уніформа офіціантки, – подумала я.
Жінка була приблизно мого віку, може, трохи молодша, темна помада на тлі блідої шкіри обличчя та волосся з вибіленими пасмами.
– Ви, мабуть, сестра Бетані? – запитала вона.
Нарешті хоч якась користь від нашої схожості – у ній можна було побачити за бажання мої риси, і навпаки.
– Ви її знали? – поцікавилася я, відступаючи від поруччя.
– Так, звісно, ми сусіди. – Вона притулила руку до грудей. – Зої. – І коли я не відповіла, додала: – У вас є ключ? – Я заперечно захитала головою, і вона щиро всміхнулася. – Нікуди не втікайте.
Вона прослизнула у двері своєї квартири й за мить вибігла звідти з поліетиленовим пакетом на руці й чималою в’язкою ключів, які гучно брязкали, поки вона шукала серед них потрібний.
– Ось, – сказала вона, простягаючи ключа з ярличком, на якому синьою ручкою була виведена літера «Б». – Я тут свого роду берегиня запасних ключів.
Людина, якій усі довіряють і з якою діляться секретами. Раніше я теж була такою.
Вона вставила ключа і прокрутила його в замку.
– Представники поліції побували тут наступного дня після того, як її знайшли, але нічого не забрали. Я їх впустила та прослідкувала, щоб не лазили, куди не треба. Але, здається, вони чекали на вас – когось із найближчих родичів, як вони сказали, – щоб оглянути ретельніше. Відтоді ніхто не з’являвся. У вас є якісь новини? Їй хоч трохи покращало? – Вона знову притулила руку до грудей, хитаючи головою. Боже! Яка біда! – Я збиралася до лікарні, але в нас із Ріком, що з другого поверху, одне авто на двох… в обох щільні робочі графіки, – промовила вона вибачливим тоном.
– Без змін, – сказала я, хоч і не була певна, чи так насправді, подумки занотувавши собі, що потрібно знову розпитати ту жінку з лікарні, Марту.
– От, прошу, – сказала вона, штовхнувши двері. – Залишитеся тут на ніч?
– Ні, – відповіла я. – Просто хочу забрати дещо з її речей.
Я завмерла на порозі й не зводила з неї погляду, поки вона допетрала, що всередину її не запрошують.
– Гаразд тоді. Я тут поруч. – Вона подала мені поліетиленовий пакет. – Це її пошта. Я збирала. Справді не знаю, що з тим робити. Тут, напевне, рахунки та інша важлива кореспонденція…
– Спасибі, – сказала я, почепивши пакет на клямку зсередини.
– Дайте знати, коли завершите, і я прийду замкнути, – сказала вона.
Квартира Бетані починалася з вузького передпокою з шафкою для верхнього одягу, де висів дощовик і довга вовняна куртка з витягнутими нитками. Парасолька в кутику з павутиною на держаку. Далі була вітальня, застелена килимом, і чітка межа, де починалася ламінована підлога кухні. На задній стіні – шафки, холодильник, плита та раковина. У раковині залишився посуд: дві склянки, дві тарілки. Усе немов завмерло в часі.
У вітальні на підставці зі штучного дерева стояв телевізор, під ним – приставка для кабельних каналів. Збоку відчинені двері до ванної кімнати, де були ще одні зачинені двері, мабуть, до спальні.
Ніщо не натякало на Еммі. Проте дещо знайоме було в декорі помешкання чи радше в його відсутності. Явно чогось бракувало. На стінах і тумбах не було картинок. А коли я перейшла до спальні, відчуття лише посилилося. Простенький гардероб у шафі. Маленька коричнева скринька для прикрас на голій поверхні комода. Все чистенько й витерто.
У ванній кімнаті – біла шторка для душу, самотня зубна щітка, напівпорожні полички. Я уявила собі жінку, яку раптом випустили з тюремної камери у світ. І було зрозуміло, чому тут так мало особистих речей та інтер’єрних дрібничок. Вона починала все з чистого аркуша.
На кухні, за винятком посуду в раковині, було так само чисто. Відчувався слабкий запах мийного засобу. Так виглядало, що Бетані звикла підтримувати чистоту й завжди витирала поверхні.
Я відчинила холодильник і подумала, що молоко, мабуть, треба викинути. Інших харчів там не було, у шафках – теж. Я подумала, що мушу принаймні винести сміття. Зазирнула під раковину, знайшла там засоби для чищення й коричневий паперовий мішок. Але в мішку було не сміття, як я припускала, а розпечатані листи, перев’язані грубою гумкою.