– Від іншого учня.
– Від кого саме? Ліє, нам потрібне його ім’я.
– Я не збираюся повідомляти, хто мені це сказав. Але учень, який надіслав електронні листи, – Тео Бертон. У мене є малюнок, який він намалював на озері. І ще один зі мною. А ще він написав у творі… – Я знайшла в торбі зошит Тео і прочитала Кайлу: «Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла. Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір».
Між нами запала тиша.
– От дідько, – сказав він. – Неповнолітній?
– Так.
Кайл зітхнув.
Я знала, що це означає. Не так просто буде поспілкуватися з Тео. Потрібна присутність батьків і, можливо, адвоката, ціле кіно. Треба надати докази, та ще й незаперечні. Вони нічого не починатимуть, поки не будуть переконані на сто відсотків. Адже доведеться чуби нагріти, дотримуватися виснажливої бюрократичної процедури й заплутаної підзвітності.
Я ж, з іншого боку…
– Гаразд, – сказав він. – Ліє, ти впевнена? Бо лише вчора ти була твердо переконана, що то Девіс Кобб.
– Даруй, – відповіла я. – Ти, мабуть, не зовсім таке хотів почути.
Я також не була певна, чи захоче він мені повірити. Бо в такому разі його версія розвалиться просто на очах. Він повернеться до того, з чого починав. Зараз це тільки один анонімний свідок. Кайл ще цього не знає, але якщо взяти до уваги те, що Еммі та Бетані знайомі давно, і те, що хлопця Еммі знайшли мертвим, то Девіс уже не буде тією ниточкою, що зв’язує справу докупи.
– Гаразд, – повторив він на прощання й поклав слухавку.
І він, і я чудово розуміли, що час починати все спочатку.
Я відкрила пошту, ввійшла до свого приватного облікового запису. Почала набирати повідомлення для користувача TeachingLeahStevens:
Якось один хлопець у бібліотеці забув про існування IP-адрес та відеокамер.
Після вечері на вулиці було темно, а через дощ узагалі геть нічого не видно, тому я не помітила й не почула, як хтось наближався до вхідних дверей, доки коротко не постукали в шибку. Я ввімкнула зовнішній ліхтар і побачила Кайла Донована в джинсах та тонкому плащі, з волосся стікала вода, утворюючи під ногами калюжу. Він підвів очі, наші погляди зустрілися крізь скло.
– Можна до тебе?
Я розсунула двері й відступила.
– Не боїшся, що тебе тут побачать? Чи це офіційний візит?
– Ні, – відповів Кайл, струшуючи рукою з мокрого волосся краплі води. – Неофіційний. – Тоді кинув на спинку крісла плащ, вода потекла з нього на подряпану дерев’яну підлогу. – Ти ж казала, що я вже однаково заплямований, правда?
Він поводився дивно – відвертав обличчя, не було звичної обережності та стриманості – і все моє тіло забриніло, напружилося, ніби готуючись до бою.
– Іноді я думаю, що тебе сюди прислали, щоб випробувати мене. Перевірити, з якого тіста я зліплений, – сказав він, урешті повертаючись до мене обличчям.
Утім, я могла сказати те саме й про нього. Я вагалася, чи можна довіряти його мотивам, чи, бува, не затіяв він нову гру задля отримання інформації? І не розуміла причини такої раптової появи.
Я вхопилася руками за спинку крісла.
– Ну? І з якого ж?
Кайл захитав головою, засміявшись собі під ніс.
– Я мушу закрити цю справу, Ліє. Я зараз на випробувальному терміні, очікую підвищення. Я приїхав сюди, аби почати все з чистого аркуша, розумієш?
Я розуміла. От і Кайла наздоганяє минуле, наступає йому на п’яти.
– Як так? – запитала я.
Він скрушно хитав головою. Навіщо сюди їдуть? Навіщо зриваються з обжитих місць, щоб перебратися сюди й почати все з чистого аркуша?
– На попередньому місці я надто захопився однією справою, надто особисто її сприйняв. Перетнув певні червоні лінії. Знаєш, ти мала рацію. Я понад усе прагну докопатися до істини. І віддам за неї все, що в мене є. – Він підвів на мене очі. – Та справа розвалилася в суді. Він був винуватий, його відпустили, і я просто не витримав. Це досі нестерпно. Я довів його провину, але програв. Ти й гадки не маєш, що це за відчуття.
Я чудово знала, що це за відчуття. І, затамувавши подих, чекала продовження.
– Я так і не зміг оговтатися після того, – продовжив він. – Принаймні у тому невеличкому містечку, де виріс. Тож я попросив про переведення, і ось я тут, роблю те саме, чорт забирай, тільки ще гірше.
У нього по щоці стікали краплі води, і те, як він сповідався, стоячи переді мною, мене страшенно розчулювало.
Ось іще одна річ, якої не навчають у школі: іноді треба просто довіритися своєму внутрішньому голосу.
Поставити на кін усе – і бути готовим до найгіршого, хай там що.
– Здається, Еммі знала Бетані, – прошепотіла я.