Він схилив голову набік, ближче не підійшов.
– Що ти робиш?
– Допомагаю тобі, – відповіла я.
Працюючи в полі з поліцією, ми їм завжди сприяли. Заради досягнення спільної мети.
– І чому тобі так здається? – запитав він, склавши на грудях руки.
– Все якось між собою пов’язано. Я знайшла стару фотографію, здається, з Бетані.
– Де? – запитав він. І коли я захитала головою, додав: – Мені потрібно на неї подивитися.
Я відчувала, як із вулиці мене тягне до себе багажник, надійно схована в темноті інформація. Це ж так просто – відкрити його й зараз же передати все Кайлу. Скинути той тягар з плечей. Але за відсутності Еммі всі ниточки вели від Бетані прямісінько до мене.
– Я не дам тобі більше доказів, які можна перекрутити проти мене.
Кайл посовав нижньою щелепою й захитав головою. Він висунув найближчу кухонну шухлядку, я аж підскочила. Поперевертав усередині речі, грюкнувши, засунув назад, а тоді почав висувати інші, моє серце при кожному грюканні здригалося.
Я кинулася до нього, схопивши за руку.
– Припини! – вигукнула я. – Зупинися!
Він обернувся, я досі тримала його за руку, відчуваючи, як стримано смикаються його напружені м’язи.
– Коли ти знайшла ту фотографію, Ліє? – запитав він.
– Безпосередньо перед тим, як ти обшукував мій будинок, – відповіла я.
Він струсив мою руку.
– І кажеш це мені тільки тепер?
Я припала до нього й дещо розпачливо сказала:
– Але кажу, Кайле.
Це ж ризик, хіба він не бачить? Усе нутро підказувало, що моє зізнання може бути використане проти мене. Мене зраджували раніше. Але я знову і знову наступаю на ті самі граблі, щиро сподіваючись, що цього разу все обернеться інакше.
– Кажеш, але не показуєш, – сказав він, ніби цього вже достатньо для підозри.
Але фото він не отримає. Принаймні поки я не матиму доказів її існування. Інакше всі факти вказуватимуть на мене: знімок Бетані, відбілювач під будинком, Джеймс Фінлі.
Мені потрібні докази.
Є одна людина. Людина, яку я знаю і яка може підтвердити існування Еммі на сто відсотків. Та, хто її бачила особисто і знала її як Еммі. Та, хто була свідком, коли Еммі приставила цілком реального ножа до руки її хлопця.
Цікаво, якщо справи зайдуть так далеко, аж до загрози арешту, чи Пейдж за мене заступиться? Якщо до неї звернеться поліція, чи скаже вона: «Так, я знаю, про кого йдеться. Я знаю дівчину на ім’я Еммі». Чи побачить натомість слушну нагоду помститися і скористається нею? Скаже: «Ні, ні, не було такої дівчини. Це все Лія. Це завжди була тільки Лія». І тихенько спостерігатиме, як мене поведуть до камери – насолодившись моментом, подивиться мені в очі, аби переконатися, що я знаю, що саме вона доклала для цього максимум зусиль.
Залишалося сподіватися, що є ще хтось. Ще хтось, хто знає про існування Еммі й бачив її.
– Я теж досі не знаю напевне, чи ти не затіяв якусь гру, – сказала я. – З’являєшся серед ночі, і я тобі, чорт забирай, виливаю душу, ділюся з тобою речами, від яких можу постраждати. То скажи мені, Кайле, хто кого тут обкручує?
Він підступив ближче й заговорив трохи м’якше:
– Ця справа, моя справа, зараз у твоїх руках, Ліє. Ти ж це усвідомлюєш, правда?
– Знаю, – кивнула я.
– Добре, – сказав він, кивнувши мені, а тоді додав: – Мабуть, ти таки мене знищиш.
І поцілував. Просто перед тими величезними скляними дверима – дивіться, хто хоче. Одним рішучим рухом стягнув із мене через голову блузку, дряпнув зубами за плече, підсадив на стільницю, і я геть розчинилася.
Розділ 32
Вона приїхала без попередження, як здебільшого щезають, а не з’являються. Сестра. Коли, стоячи перед скляними дверима, я побачила здалеку на дорозі синій автомобіль, то спершу подумала, що це Еммі. Що вона повернулася вибачитися, все мені пояснити й переконатися, що мені нічого не загрожує.
Усі мої сподівання розвіялися, коли авто, наче вагаючись, чи це правильна дорога, нерішуче зупинилося біля мого заїзду. Далі незнайома машина повільно під’їхала до будинку, запаркувавшись за автомобілем Кайла.
Я впізнала Ребеку по тому, як вона відчинила водійські дверцята – знайомим відпрацьованим рухом.
– Це моя сестра, – оголосила я.
Кайл за моєю спиною вилаявся, скривився, дивлячись кудись убік. Тоді накинув сорочку, пригладив рукою волосся. Через вікно чи задні двері не вибігти, адже синя машина стала просто за його автомобілем, і Ребека вже з цікавістю його розглядала.
– Заспокойся, вона лікар, а не репортер, – сказала я.