– Власне, мама каже, що ти руйнуєш собі життя, – сказала вона, сідаючи на краєчок пластикового стільця, – що воно в тебе тріщить уже скрізь. – Ну, ясна річ, тріщини були скрізь, у стінах, між меблями; Еммі крізь ті тріщини і вшилася. – Я теж одного разу довела себе до такого стану, на першому році ординатури. Поки прийдеш до тями й сама це усвідомиш, буде вже пізно. Уже надто пізно. Ти вже на краю.
Ребека промовила це з особливою осудливою ноткою в голосі, ніби йшлося не лише про мене, а й про неї саму. Проте сестрі таки вдалося мене зачепити; мені від неї не втекти. Ребека й гадки не мала, наскільки мала рацію.
– Здається, ти непогано впоралася, – сказала я.
– Ну принаймні стою тут перед тобою, – сказала вона.
Я боялася, що про мої зізнання одразу дізнається мама. Як же бракує зараз Еммі!
– Ребеко. Я не можу повернутися.
Сподівалася, що вона вловить прихований сенс. Еммі б вловила. Прочитає на моєму обличчі. Впізнає, бо ж і сама таке розуміла, бачила в дзеркалі. Я чекала. Ребека дивилася мені в очі. Я хотіла зрозуміти, чи почула вона мене.
Сестра, важко зітхнувши, дістала з холодильника газовану воду. Це була пляшка Еммі.
– Шкода, що ти зі мною не поговорила, – сказала вона.
З чого почати? Як почати? Сестра мала певне уявлення про мене, проте за останні роки сталося чимало такого, чого вона про мене не знає. Я хотіла їй розповісти хоч щось. Адже Ребека такий довгий шлях здолала заради мене.
– Його звуть Кайл, – з усмішкою сказала я, і вона засміялася.
– То як ти з тим Кайлом познайомилася?
– Він детектив, який розслідує зникнення Еммі.
Вона обернулася на місці, вирячивши від здивування очі.
– Ти жартуєш.
– Прошу?
– Ти геть не шануєш кордонів, Ліє. А я гадала, що зможу тут якось допомогти. Боже мій! Це погано закінчиться. Дуже погано.
Такий простий висновок – і заразом такий категоричний. Можна подумати, що, поки я сплю, беззахисна, хто хоче без проблем може підійти впритул і встромити мені ножа між ребра.
– Ти забагато віддаєш, Ліє. І люди охоче тебе використовують, – сказала Ребека, і я почула відлуння маминих слів.
Десь я таке вже чула раніше. Ребека з мамою практичні, непохитні та незалежні, а я, так виглядає, ніколи не стану твердо на ноги.
На їхній погляд, бути готовою віддати себе по шматочку без жодного гарантованого зиску – це страшна помилка. Сенс будь-якої роботи, на їхню думку, – це просувати себе, підійматися вище. Саме так матері вдалося знову стати на ноги, і цей наполегливий підхід вона успішно передала Ребеці. А Ребека не могла його тепер позбутися. Тож я чемно терпіла її критику, нехай кусає, нехай відчуває себе сходинкою вище. Бо, правду кажучи, я б ні за що не помінялася з нею місцями – навіть зараз.
– Добре, – сказала вона, озирнувшись навколо. – Тоді починай.
– Що починати? – запитала я.
– Ну, розказувати мені, що відбувається, щоб я допомогла тобі все залагодити.
Прозвучало наче жарт, поки я не збагнула, що вона говорить цілком серйозно. І цілком серйозно вважає, що все завжди можна виправити.
– Слухай, якщо хочеш залишитися, залишайся. Але так, як ти пропонуєш, не вийде.
– Чому, Ліє?
– Бо зараз ти про моє життя нічого не знаєш!
– Ну то, може, я намагаюся сказати, що хочу знати!
Дивлячись на її запалі щоки, я раптом подумала: а хтось приходить рятувати її, коли вже скрізь тріщить? І чи я б сама на таке наважилася – сісти в літак, винайняти авто і приїхати до неї – спробувати допомогти?
Я глибоко вдихнула. Подивилася на її валізу. І вирішила зосередитися на завданні, яке мені до снаги.
– Ти надовго? – поцікавилася я.
Вона, здається, збагнула, що я простягаю оливкову гілку, і взяла її. Ребека сперлася на стіл.
– Тільки до завтрашнього вечора, – стишивши голос, сказала вона.
– Ребеко, я дуже рада, що ти тут. Справді. Але маю до біса незавершених справ. То, може, просто трохи розслабимося, га?
– Розслабимося, – сказала вона.
– Зателефонуй мамі. Скажи, що ти вже тут. Що все гаразд. Хочеш допомогти? Це була б чудова допомога.
Тим часом я пішла приготувати кімнату Еммі. Власне, я тішилася появі сестри, навіть якщо мені не подобалася причина її візиту. Вона моя старша сестра і не забуває про це. За кризових обставин шукають саме таку, це правда. Вона вміла відчувати наближення небезпеки, вміла відрізнити, що справжнє, а що ні.
Потім я сіла попрацювати за комп’ютером, а Ребека взялася прибирати. Я була не проти; нехай робить, що вважає за потрібне. Якщо гадає, що в такий спосіб може допомогти, – залюбки зроблю їй приємність.