Я працювала за кухонним столом, Ребека ввімкнула собі радіо й час од часу перепитувала: «У смітник чи залишити?», а я відповідала: «У смітник».
Пролунав сигнал нового повідомлення, і я різко випростала спину. Електронний лист від користувача TeachingLeahStevens. Від Тео. Я відкрила повідомлення. Тільки один рядок. Дівчина забуває про чоловіка в машині.
Волосся на потилиці стало дибки. Отже, він не відступає й не ховає голову в пісок. Якась частина мене занепокоїлася – чи я, бува, зайшла не надто далеко, як і з Ароном. А інша частина сподівалася, що зараз на моєму порозі з’явиться Тео, благаючи нікому нічого не казати. Запевняючи: це був жарт. Просто жарт.
Але благати ніхто не з’явився. Навпаки, Тео пішов ва-банк, ніби був переконаний, що в мене немає проти нього жодних доказів. Або ж вважав, що я їх не використаю. Цікаво, чому? Мабуть, тому, що сам мав щось проти мене – я забула про чоловіка в машині. Вочевидь, ідеться про Джеймса Фінлі, тоді не зрозуміло…
– Ліє? – Ребека, втупившись у мене, стояла біля столу.
– Пробач?
Вона тримала в руці газету. Той самий примірник із Бостона, знайшла в шухляді під час прибирання.
– У смітник чи залишити? – запитала вона.
Я заплющила очі.
– Залишити, – відповіла я.
Перед очима знову постали ті дівчата. Низка облич на різних місцях злочинів, усі зливаються в одне. Дівчата з моєї статті, мінливі обличчя. Як близько я була до того, щоб самій стати однією з них.
Ось, що я собі уявляла: Арон опускає моє тіло у ванну. Вигадує легенду: не взяли на роботу після закінчення коледжу. Попросилася до нас, без грошей, спала на нашій розкладній канапі. Їй було соромно зізнатися навіть перед своєю матір’ю. Заливала горе алкоголем. Ми й не підозрювали…
Як близько я була від того? Одна таблетка? Дві? Чи таки накинулася тоді на Арона, зіпсувавши йому бездоганну інсценізацію? А може, несамовито заверещала, могли з’явитися свідки, і він вирішив не ризикувати?
Як близько я була від того, щоб стати фотографією в газеті? Читач лише коротко захитає головою, перш ніж перейти до наступної статті. Історія незнайомої людини, зліплена навколо прихованої правди. Голос, який ніхто не чує.
Розділ 33
Ребека повернулася до кухонних шухляд, я почала перебирати шкільні папери, шукаючи роботи Тео, переосмислюючи все, що він мені написав або сказав. Слова, які чула в телефонній слухавці, непрозорі загрозливі натяки в його електронних листах. Ти ніколи не замислювалася, що хтось за тобою стежить? – писав він мені.
Тепер я сушила голову, де ж іще можна було помилитися, коли думала, що це хтось інший, коли хибно оцінювала контекст? Я знайшла в зошиті твір, який Тео написав за кілька тижнів до того, як на березі озера знайшли Бетані. Ще раз прочитала ті рядки, які нещодавно показувала Кайлу:
Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла.
Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір.
А якщо йшлося про реальну людину, а не вигадану? Мені тоді спершу спало на думку, що Тео між рядками звертається до мене, натякаючи, що знає про моє минуле – бо я цього шукала. Чекала цього. Я тоді припустила, що Тео має на увазі жахливий вчинок, який приписували мені: що я збрехала в статті, і це призвело до смерті Арона Гемптона. Але, можливо, він натякав на щось інше?
Може, він тоді намагався мені повідомити щось важливе?
Треба, щоб він мені сам пояснив. Тео зараз напевне сидить за комп’ютером.
Я слухаю, – написала я.
Відповідь прийшла негайно.
Зустрінемося там за пів години.
Я глянула на Ребеку, на годинник, знову на екран комп’ютера.
Зустрінемося де? – написала я.
Я чекала, чекала. Нічого. Поновила сторінку з вхідними листами. Минуло десять хвилин, але Тео так і не відповів. Якщо досі не відписав, то вже не відповість. Залишалося двадцять хвилин.
Я схопила ключі і сказала Ребеці:
– Я ненадовго.
– Агов, хвилинку! Ти куди?
Ребека підступила ближче, і я захвилювалася, що вона зараз упреться рогом і скаже, що їде зі мною.
– Ребеко, я на годинку, – гукнула я на порозі. – Скоро повернуся.
Вибігла надвір, попростувала до машини, сподіваючись, що довго не затримаюся.
Стільки різних місць він міг мати на увазі. Я знала, де він живе, і знала, де знайшли чоловіка в машині.
Через десять хвилин я заїхала на порожню стоянку перед «Озерною таверною». Світло всередині не горіло – ще надто рано для обідньої зміни. На жердині тріпотів прапор. Я обійшла ресторан, вийшовши ззаду на всипаний гравієм схил, на те місце, де з озера витягували машину Еммі.