Я вступила в багнюку, з озера віяло холодним вітром, і я пошкодувала, що забула куртку. Поруч не було нікого. Я подивилася на годинник, стала біля води, пильно вдивляючись у навколишні дерева.
– Досить точно.
Його голос пролунав звідкись із берега, і я рушила в той бік, ближче до дерев. Ухопилася за найближчий стовбур, щоб не втратити рівновагу, і побачила Тео, який сидів трохи далі на поваленому дереві біля води. Він був у коричневій сорочці, темних спортивних штанях і заляпаних болотом кросівках. Якби він не заговорив, я б і не помітила – дивилася б повз нього, крізь нього.
– Чому саме тут, Тео? – запитала я.
Він схилив голову набік.
– Дивно, що ви не пам’ятаєте. Я б заприсягся, що то були ви…
– Була я?
Я підступила до нього ближче, розтираючи плечі.
– Та дівчина вночі. Яка волочила тіло до озера…
Я різко вдихнула.
– Ти це бачив?
– Я бачу чимало всякого, – відповів він.
– І нікому не сказав?
Тут він підвівся, і я згадала, що хлопець значно вищий за мене.
– Ні, – відповів він. – Не знаю. Той чоловік мені незнайомий. Я подумав, може, то він дівчину скривдив. Можливо, заслужив. Зрештою, не моє діло. Дівчата були обидві менші за нього. – Він знову обвів мене очима.
– Дівчата? Тобто не одна?
І тут у мене промайнула божевільна надія, нехай що він мені розповідав. Еммі. Можливо, він її бачив.
– Спершу була тільки одна.
– Можеш її описати?
– Ну, як я вже сказав, дівчина, яка волочила тіло, була достоту схожа на вас.
– То була не я, – заперечила я.
– Точно? – усміхаючись, запитав він. Його вуста розтягнулися в тонку лінію.
От гівно!
– Коли це було, Тео? – запитала я й, не дочекавшись відповіді, додала: – Тобі не здається, що ти мені зобов’язаний повідомити хоч це?
Але я чудово знала – марно тішити себе надією, що світ справедливий і що тобі віддячать взаємністю за кожну річ, якою ти поділилася. Він засміявся.
– До речі, в бібліотеці немає відеоспостереження, – сказав він. – Максимум, що ви могли дізнатися, це IP-адресу. І вона однакова для всіх учителів, учнів чи працівників школи. Включно з тренером Коббом.
– Звідки ти це взяв?
– Боже! Ви хоч уявляєте, що коїться в тій бібліотеці після уроків? – Він знову засміявся. – Ні, камер там не може бути.
– У мене є номер мобільного телефону, – сказала я. – Передплачений номер. Я знаю, що це був ти.
Він ледь схилив голову набік. Не підтвердив і не заперечив мого закиду.
– Нічого у вас немає, Ліє, – сказав він.
Я розвернулася й попростувала геть. Нехай я нічого не з’ясую, але в боргу перед Тео Бертоном теж не буду.
– Це було в понеділок увечері, – гукнув він мене, і я заклякла. – Або у вівторок вранці. Декілька тижнів тому, може, місяць тому. Точно не пам’ятаю. Я повертався додому з трейлера Джей Ті. Скоротив собі шлях і йшов повз ваш будинок. Я люблю гуляти в лісі. Ніхто там тебе не помічає. – Я обернулася до нього лицем і побачила, що він усміхається. Я за тобою стежу, Ліє. Я все бачу. – У всякому разі, повертаючись додому, я побачив у лісі дівчину, яка тримала його попід пахви. І пішов за ними. Покорчені руки й ноги, спереду сорочка була вся червона. Я зрозумів, що чоловік мертвий. Він уже був мертвий.
– І ти ніяк не зреагував?
– Ризикнути власним життям? У всякому разі, вона, здавалося, чогось чекала. І тоді під’їхала машина. – Він указав на схил за нашими плечима, де я чекала на нього, мовляв, сама добре знаєш. – Звідти вийшла інша дівчина, вона була страшенно роздратована і здійняла галас. Дивно, що їх ніхто тоді не почув – я був переконаний, що вона збирається викликати поліцію.
З озера знову повіяв вітерець, але моя шкіра немовби заніміла. Холодніше мені вже не могло бути.
– Можеш її описати, ту другу дівчину?
– Геть крихітна, коротке волосся, худорлява. Але тоді було темно.
– Що вона казала, Тео? Коли галасувала. Що саме?!
Я мусила знати, що поліція щодо Еммі не помилилася. Що вона була насправді не жертвою, а злочинцем. Або Еммі просто підступила надто близько до небезпеки, не усвідомлюючи, що на неї чекає. Розлючені листи, які я знайшла в Бетані, прихований гнів, який роками кипів у неї всередині і просився на волю. Я відчайдушно хотіла вірити, що Еммі не обкрутила мене теж.
– Не пам’ятаю. Чесно кажучи, я не звертав на неї уваги. – Сказав він, натякаючи, що стежив за Бетані. За дівчиною, яка могла бути мною. – Як я вже казав, вона психувала, але інша дівчина поводилася спокійно. Казала: «Він приперся до мене й вимагав більше. Я мусила його позбутися. Сама розумієш. Ми мусимо це закінчити». – Тео облизав губи. – Я спробував підійти ближче, щоб краще чути. Але, мабуть, вони мене почули, бо обидві замовкли, і тоді я пішов. Не знаю, що було далі. Підозрюю, вони посадили його в машину, правда?