Він вимовляв «вони» з особливим наголосом, ніби насправді йшлося про мене.
– Гаразд, – сказала я, але подякувати Тео змусити себе не змогла.
– Ліє! Це лише між нами. – Обіцянка або погроза, що не розповідатиме цього поліції. Що він довірився тільки мені, а я тільки йому. – Я поділився з вами лише тому, що бачу – ми дуже схожі.
У мене аж мороз пробіг по спині, але Тео мав слушність. Нас обох втягнули в цю історію, нехай із різних причин. Кожен із нас бачив лише частинку повної картини й додумував решту. Ми з Бетані були схожі, але не ідентичні, проте в темряві можна… Тео побачив те, що хотів побачити.
Було декілька різних версій подій, залежно від того, кого розпитувати. Для Тео підозрюваною була я. Для Іззі – Тео. Для поліції – чоловік на ім’я Девіс Кобб. І в мене тепер з’явилася нова зачіпка. Людям властиво підтасовувати окремі частинки загальної картини, поки вона не відповідатиме тому, у чому вони переконані.
Почніть допитувати свідків – і вони вам скажуть: «Все сталося так швидко».
Вони плутаються в тому, що запам’ятали.
Хапаються за окремі деталі й додумують решту. Ми прагнемо логічних причинно-наслідкових ланцюжків – зав’язка, кульмінація, розв’язка. Дещо Тео мені таки дав: Бетані Джарвіц тягне через ліс тіло Джеймса Фінлі. Не така вже й невинна жертва. Не така вже й жертва.
Зловмисник, той, кого ми собі уявляємо лише в масці, той, хто ховається в темному закутку, – завжди ближче, ніж нам би хотілося. Сусід по квартирі. Вчитель у класі. А іноді ще ближче – незвична активність, спалах, який я уявляла всередині Тео. Я намагалася згадати себе в тому віці, згадати той самий момент. Повернутися в той час, коли вперше в житті наочно з таким стикнулася. Коли ми загравали з небезпекою та незнайомцями. Коли перевіряли свої межі, відчуваючи неприборканий дикий поклик. Коли прикликали небезпеку, щоб побачити, як близько здатні до неї підійти. І перетинали межу, щоб дізнатися.
А тоді небезпека здебільшого перетворювалася на щось інше, окреме й непоборне. На страшне чудовисько.
Проте, перш ніж ми її розгледіли й осмислили, був момент, коли потенційна небезпека ще не була такою непоборною. Коли вона зачіпала тебе безпосередньо, і ти змушений був вирішувати. Тео спостерігав, як якась жінка – а він думав, що то була я – тягне закривавленого чоловіка. Спостерігав і хотів…
Я поверталася додому наче в тумані. Факти почали складатися самі. Бетані через ліс заволокла мертвого Джеймса Фінлі до «Озерної таверни», де вони позбулися тіла, втопивши його разом із машиною Еммі. І що далі? Далі Еммі зникла, а Бетані опинилася на межі життя і смерті.
Розсуваючи вхідні двері, я мало не задихалася – враження були надто глибокі, переживання надто гострі. У мене з’явилися відповіді, проте що я мала насправді? Ненадійного свідка. Свідка, який вважав, що то була я. Знову все вказувало на мене.
– Ліє? – Ребека тримала мене за руку й, мабуть, зверталася до мене вже вдруге. – Усе гаразд? – Вона провела мене до стільця біля столу. – Сідай, – сказала вона, приклавши пальці до моєї шиї, ніби намацуючи пульс.
Я хотіла розчинитися в Ребеці, в лікарці, яка може допомогти тим, кому ще можна допомогти.
– Ребеко? – сказала я з проханням у голосі. І цього разу я справді просила.
– Що сталося? – запитала вона.
Їй можна розповісти. Вона моя сестра, ми тут самі в лісі, і її пальці на моїй сонній артерії, у найвразливішому місці на моїй шиї.
– Я написала статтю, – сказала я. – Написала про дівчину, яка наклала на себе руки, і натякнула на причетність до цього її викладача.
Вона мовчки взяла стілець, сіла навпроти, і я все розповіла.
– Отже, Арон покінчив життя самогубством після виходу тієї статті, – сказала вона, і це були перші слова, які вона промовила від початку моєї розповіді.
– Так.
– Арон наклав на себе руки, редакція з’ясувала, що ти не маєш доказів того, що написала в статті. Що ти все вигадала. Що ніхто твоїх звинувачень підтвердити не може.
– Це вони так вважають.
– Тобі можуть пред’явити обвинувачення?
– Усе не так просто. Газета ніколи не визнає, що мене звільнили саме через це – насправді вони не визнають, що мене взагалі звільнили. До того ж, якщо розворушити справу, на поверхню сплине зв’язок між Ароном і тією дівчиною. То були його таблетки. Можу побитися об зклад на що завгодно. Я його знала, Ребеко. Він не був хорошою людиною. Ніхто не хоче, щоб та історія набула розголосу.