— Облиш, Генку,— голос її звучав підозріло лагідно.
— Гадаю, що ти — найгірша з усіх. Містеру Фінчу сімдесят два роки, але він молодий душею, а тобі можна дати всі сто, коли доходить до таких справ.
— Мені просто не подобається, коли мій світ руйнують без попередження. Ходімо вниз, на пристань.
— А сил тобі стане?
— Та я ще тебе обжену.
Вони помчали до сходів. Коли Джін-Луїза розпочала швидкісний спуск, її пальці торкнулися холодного металу, і вона зупинилася. За рік, що її тут не було, поставили перила з залізної труби. Генк вирвався далеко вперед, його вже не наздогнати, але Джін-Луїза спробувала. Коли вона, захекана, добігла до пристані, Генк уже розпластався на дошках.
— Гляди, не влізь у смолу, кохана,— застеріг він.
— Я старію,— зітхнула вона.
Вони мовчки курили. Генрі підсунув руку під шию Джін-Луїзі і час від часу цілував її. Вона дивилася в небо.
— Небо так низько — здається, простягнеш руку і торкнешся його.
— Слухай, а ти говорила серйозно, що не любиш, коли руйнується твій світ? — поцікавився Генрі.
— Що?
Хтозна! Мабуть, серйозно. Вона спробувала пояснити.
— Бачиш, щоразу як я приїжджаю додому останні п’ять років... ні, навіть раніше, ще з коледжу,— дещо змінюється...
— А ти не впевнена, що тобі це до вподоби, так? — Генрі усміхався в місячному сяйві, і вона його добре бачила.
Джін-Луїза сіла.
— Не знаю, чи здатна я тобі пояснити, любий. Коли живеш у Нью-Йорку, часто відчуваєш, що Нью-Йорк — ще не увесь світ. Розумієш, коли я повертаюся сюди, я повертаюся у свій світ, і коли я полишаю Мейком, то ніби я полишаю світ. Доволі безглуздо звучить. Не можу цього пояснити, але ще безглуздіше інше: якби я жила у Мейкомі, я просто оскаженіла б.
— Не оскаженіла б,— сказав Генрі.— Не хочу на тебе тиснути і силою виривати відповідь — не смикайся! — але тобі доведеться прийняти одне рішення, Джін-Луїзо. Ти побачиш зміни, ти побачиш, що Мейком кардинально зміниться ще за нашого життя. Твоя проблема в тому, що ти хочеш поєднати непоєднуване: ти хочеш зупинити годинник, але не можеш. Рано чи пізно доведеться вибирати — Мейком чи Нью-Йорк.
Він майже зрозумів. «Я одружуся з тобою, Генрі, якщо ти привезеш мене жити тут, на Пристані Фінча. Я обміняю Нью-Йорк на Пристань, але не на Мейком».
Вона задивилася на річку. Берег округу Мейком був крутий і стрімкий; берег округу Ебот — низький і плаский. У сезон дощів ріка розливалася, і можна було допливти човном до бавовняних плантацій. Джін-Луїза подивилася угору за течією. Десь там відбувся Бій на каное[20]. Сем Дейл розбив індіанців, і Червоний Орел стрибнув з кручі.
— Ти щось сказала?
— Нічого. Просто романтичний настрій. Між іншим, тітка від тебе не в захваті.
— Я знаю про це все своє життя. А ти?
— А я в захваті.
— Тоді виходь за мене.
— Освідчись мені.
Генрі сів поруч з нею. Вони звісили ноги над водою.
— А де мої черевички? — раптом спитала вона.
— Там, де ти їх скинула,— біля машини. Джін-Луїзо, зараз я маю достатньо грошей на нас обох. А за кілька років, якщо справи і надалі йтимуть добре, ми забагатіємо. Нині Південь — край сприятливих можливостей. У самому окрузі Мейком досить грошей, щоб... До речі, хотілося б тобі мати чоловіка, якого обрали до Законодавчих зборів?
Джін-Луїза здивувалася.
— Ти збираєшся балотуватися?
— Є такі думки.
— Підеш проти системи?
— Так. Вона невдовзі сама розвалиться під власним тягарем, і якщо я буду десь унизу...
— Пристойний уряд в окрузі Мейком — це такий шок, що люди навряд чи зможуть це пережити,— сказала вона.— А що каже Атикус?
— Він вважає, що час прийшов.
— Тобі це вдасться не так легко, як йому.
Її батько, потому як провів свою першу кампанію, був членом Законодавчих зборів стільки, скільки сам бажав, без жодної опозиції. То був унікальний випадок в історії округу: жодні угрупування не протистояли Атикусу Фінчу, жодні угрупування не підтримували його, і ніхто не суперничав з ним. Коли він вирішив вийти з гри, система проковтнула оте єдине незалежне місце, яке він утримував.
— Але зі мною їм служба медом не видасться. Судова громада зараз так розслабилася, що жорстка кампанія може її побороти.
— Малий, тут я тобі не помічник,— сказала Джін-Луїза.— Від політики мене смертельно нудить.
— Принаймні ти не вестимеш кампанію проти мене. Вже легше.
— А ти у нас — перспективний юнак, так? Чому не сказав, що тебе обрали Людиною року?
— Боявся, що ти глузуватимеш.
— З тебе, Генку?
— Так. Ти й без того з мене повсякчас кепкуєш.
Що вона могла тут сказати? Скільки разів вона ранила його почуття?
— Знаю, що я не завжди буваю дуже тактовна, але присягаюся, що ніколи з тебе не сміялася, Генку. В глибині душі — ніколи.
Сказавши це, вона охопила руками його голову. Його коротко стрижене волосся лоскотало їй підборіддя, воно було як чорний оксамит. Генрі, цілуючи її, підтягнув до себе на настил причалу. За якийсь час Джін-Луїза відсторонилася:
— Краще б нам уже повертатися, Генку.
— Ще ні.
— Так.
Генрі сказав спроквола:
— Що я тут найбільше не терплю, то це що, повертаючись, треба дертися сходами нагору.
— У мене в Нью-Йорку є друг, який завжди бігає сходами нагору зі швидкістю одна миля на хвилину. Каже, що так він не захекується. Чому б і тобі не спробувати?
— Він твій коханець?
— Не верзи дурниць.
— Ти вже це сьогодні говорила.
— Тоді іди під три чорти,— мовила вона.
— І це ти також уже сьогодні говорила.
Джін-Луїза узяла руки в боки.
— Може, хочеш скупатися в одязі? Цього я ще сьогодні не говорила? Бо зараз я тебе ладна зіпхнути, ти й оком не зморгнеш.
— Від тебе всього можна сподіватися.
— Не сумнівайся,— кивнула вона.
Генрі ухопив її за плече.
— Якщо я полечу у воду, то й ти зі мною.
— Зроблю тобі одну поступку. На рахунок п’ять дозволяю витягти все з кишені.
— Ти навіжена, Джін-Луїзо,— Генрі вже витягав ключі, гаманець, цигарки. Скинув мокасини.
Вони дивилися одне на одного, як два бойових півня. Генрі стрибнув на неї, але, падаючи, вона вчепилася у його сорочку і потягла за собою. Вони швидко допливли до середини ріки, не говорячи ні слова, повернули назад і вже неквапно попливли до пристані.
— Дай мені руку,— попросила вона.
У мокрому одязі, який щільно обліпив їх, вони йшли сходами нагору.
— Поки дійдемо до машини, вже майже висохнемо,— зауважив Генрі.
— Сьогодні сильна течія,— сказала вона.
— Це твоє розпусне життя дається взнаки.
— Пильнуйся, бо скину тебе з кручі. Я не жартую,— вона хихонула.— Пам’ятаєш, як місіс Меривезер карала бідолашного містера Меривезера? От ми поберемося — і я так само робитиму з тобою.
Містеру Меривезеру бувало несолодко, коли йому траплялося посваритися з дружиною десь у дорозі. Містер Меривезер не вмів водити машину, і якщо їхні чвари досягали апогею, місіс Меривезер зупиняла машину й автостопом діставалася міста. Якось вони затіяли суперечку десь на богом забутій стежині, й містер Меривезер простирчав там цілих сім годин. Урешті-решт йому вдалося зупинити якийсь випадковий фургон, який його і довіз додому.
— Коли я буду членом Законодавчих зборів, ми вже не зможемо плавати серед ночі,— сказав Генрі.
— Тоді не балотуйся.
Машина тихенько гуділа. Поступово прохолодне повітря поступилося задушливому. Джін-Луїза побачила у вітровому склі відблиск фар позаду них, і їх обігнав автомобіль. За ним інший, потім ще один. Мейком був уже близько. Джін-Луїза, поклавши голову на плече Генрі, почувалася затишно. «Може, у нас щось і вийде,— подумала вона.— Я, щоправда, не домашня людина. Не знаю навіть, як упоратися з куховаркою. І про що пані говорять між собою, коли приходять у гості? І ще мені б доводилося вдягати капелюшок. І я впускала б своїх немовлят на підлогу, і вони повбивалися б».
20
Ідеться про бій на річці Алабама в листопаді 1813 року, в якому Семюел Дейл з меншими силами захопив індіанське бойове каное.