— Знаєш, я був на Першій світовій,— сказав містер Фред.— Не у Європі, але нашою країною поїздив чимало. Не дуже хотілося мені повертатися додому, тож після війни я десять років жив по інших місцях, але що далі, то більше скучав за Мейкомом. Прийшла мить, коли я відчув, що мушу повернутися, інакше просто помру. Цього з себе ніколи не витравиш.
— Містере Фреде, Мейком нічим не відрізняється від усіх інших невеличких містечок. Спитайте кого хочете...
— Не в тому річ, Джін-Луїзо. Ти сама знаєш.
— Знаю,— кивнула вона.
— Річ не в тому, що тут розпочалося твоє життя. Річ у тому, що тут народжувалися і народжувалися і народжувалися люди, аж поки нарешті не з’явилася ти, яка от зараз п’є колу в «Джитні Джангл».
У цю мить Джін-Луїза гостро відчувала своє відчуження, відокремлення не лише від Атикуса й Генрі. Весь Мейком, місто й округ, залишав її з кожною годиною, і вона автоматично звинувачувала в цьому себе.
Вона вдарилася головою, сідаючи у машину. «Ніколи я не звикну до цього всього. Філософія дядька Джека таки має під собою ґрунт».
Александра забрала покупки з заднього сидіння. Джін-Луїза відчинила дверцята для батька, потім перехилилася через нього і зачинила їх.
— Вам потрібна сьогодні вранці машина, тьотю?
— Ні, люба. А ти кудись збираєшся?
— Так, мем. Я ненадовго.
Джін-Луїза пильно стежила за дорогою. Що завгодно, аби тільки не дивитися на батька, не слухати його і не розмовляти з ним.
Зупинившись біля перукарні, вона промовила:
— Спитай у містера Фреда, скільки ми йому винні. Я забула витягти з пакету чек. Обіцяла, що ти віддаси гроші.
Вона прочинила пасажирські дверцята, і батько вийшов з машини.
— Обережно!
Атикус помахав рукою водієві, що проїжджав повз них.
— Мене не зачепило,— сказав він.
Джін-Луїза об’їхала площу, вирулила на меридіанське шосе і дісталася до розвилки. Отут, мабуть, все і сталося, подумала вона.
На червоній жорстві, там, де закінчувався асфальт, проступали темні плями, і вона проїхала машиною по крові містера Гілі. На розвилці ґрунтової дороги повернула праворуч і поїхала такою вузькою стежиною, що велика машина ледь у неї втиснулася. За деякий час їхати далі стало неможливо. Дорогу заблокували автомобілі, які стояли наполовину в канаві. Джін-Луїза зупинилася біля останнього з них і вийшла. Проминула «форд» 1939 року, «шевроле» невизначеного покоління, «вілліс» і бірюзовий катафалк, на передніх дверцятах якого хромованим півколом виступали слова «райський спочинок». Вона здригнулася, зазирнула всередину: там були ряди стільців, прикріплених до підлоги, які не залишали місця для лежачого тіла, живого чи мертвого. Це таксі, подумала вона.
Джін-Луїза зняла дротяне кільце зі стовпчика хвіртки й увійшла.
У Келпурнії був так званий підметений двір[30], і Джін-Луїза бачила, що його підмели нещодавно, бо серед гладеньких слідів ніг видно було невеличкі обламки мітли.
Вона підвела очі — на веранді невеличкої хатини Келпурнії стояли негри у різних варіантах одягу: декілька жінок надягли своє найкраще вбрання, одна прийшла у набивному ситцевому фартуху, інша у робочій одежі, вочевидь, просто з поля. Джін-Луїза упізнала в одному з чоловіків професора Честера Сампера, ректора Торгового інституту «Гора Синай», найбільшого навчального закладу для негрів у окрузі Мейком. Професор Сампер, як завжди, був убраний у все чорне. Інший чоловік у чорному був незнайомий, але Джін-Луїза здогадалася, що це священик. На Зібо було його робоче вбрання. Побачивши її, всі випросталися і відійшли від краю веранди, всі як один. Чоловіки зняли капелюхи і кепі, жінка у фартуху сховала під нього руки.
— Доброго ранку, Зібо,— промовила Джін-Луїза.
Зібо зламав шерегу, зробивши крок уперед.
— Здрастуйте, міс Джін-Луїзо. Ми не знали, що ви приїхали додому.
Джін-Луїза майже фізично відчувала на собі погляди негрів. Вони стояли мовчки, поштиво і пильно дивилися на неї.
— Келпурнія вдома? — спитала вона.
— Так, мем, міс Джін-Луїзо. Мама в хаті. Хочете, я її приведу?
— А можна мені зайти, Зібо?
— Так, мем.
Чорношкірі розступилися, щоб дати їй підійти до вхідних дверей. Зібо, не дуже знаючись на тонкощах протоколу, відчинив двері й відступив, щоб дати їй пройти.
— Проведіть мене до неї, Зібо,— попросила Джін-Луїза.
Вона увійшла за ним до темної вітальні, просоченої мускусно-солодким запахом охайних негрів: нюхальним тютюном і рідиною для укладки волосся «Серця кохання». Декілька затінених фігур підвелися, коли вона увійшла.
— Сюди, міс Джін-Луїзо.
Пройшли вузеньким коридором, і Зібо постукав у нефарбовані соснові двері.
— Мамо,— сказав він.— У нас міс Джін-Луїза.
Двері тихенько прочинилися, і показалася голова дружини Зібо. Жінка вийшла у коридор, у якому вони втрьох ледь поміщалися.
— Привіт, Гелен,— сказала Джін-Луїза.— Як там Келпурнія?
— Вона дуже переживає, міс Джін-Луїзо. Френк, він ніколи раніше не мав жодних проблем...
Отже, це був Френк. З усіх своїх численних нащадків Келпурнія найбільше пишалася Френком. Він стояв у черзі на вступ до Інституту Таскеджі. Він був природжений сантехнік, міг полагодити все, що протікає.
Гелен, з важким обвислим животом, який виносив купу дітей, прихилилася до стіни. Вона була боса.
— Зібо,— спитала Джін-Луїза,— ви з Гелен знову живете разом?
— Так, мем,— спокійно відповіла Гелен.— Він уже достатньо постарів.
Джін-Луїза поглянула на зніяковілого Зібо. Під страхом смерті вона не змогла б розібратися у сімейній історії Зібо. Гелен, мабуть, була матір’ю Френка, проте Джін-Луїза не була того певна. Гелен точно була першою дружиною Зібо й, очевидно, його нинішньою дружиною, але скільки він їх мав між цими двома шлюбами?
Їй згадалося, що говорив Атикус, коли ця пара прийшла до нього в контору по розлучення багато років тому. Атикус спробував їх помирити і спитав, чи не хоче Гелен повернутися до чоловіка. «Ні, сер, містере Фінч,— неквапно відповіла та.— Зібо, він повсякчас розважається з іншими жінками. Від мене він тепер не має ніякої радості, а мені не потрібен чоловік, який не любить свою жінку».
— Я можу побачитися з Келпурнією, Гелен?
— Так, мем, заходьте собі.
Келпурнія сиділа у дерев’яному кріслі-гойдалці в кутку біля коминка. В кімнаті стояло залізне ліжко, вкрите линялим покривалом з узором з подвійних обручок. На стіні висіли три величезні фотографії негрів у позолочених рамах і календар від фірми «Кока-кола». Груба камінна дошка була вщерть заставлена маленькими яскравими статуетками з гіпсу, порцеляни, глини й білого скла. Зі стелі звисала на дроті лампочка без абажура, вона кидала різкі тіні на стінку за коминком і в куток кімнати, де сиділа Келпурнія.
«Якою маленькою вона здається,— подумала Джін-Луїза.— А раніше була така висока!»
Келпурнія постаріла і дуже схудла. Зір у неї сильно погіршився, і вона носила окуляри у чорній оправі, які вирізнялися на тлі її м’яко-брунатної шкіри. Руки її лежали на колінах. Та коли увійшла Джін-Луїза, Келпурнія підняла їх і випростала пальці.
У Джін-Луїзи перехопило в горлі на сам погляд на ці кістляві пальці, що бували такими ніжними, коли Джін-Луїза хворіла, і ставали твердими як слонова кістка, коли вона не слухалася. Ці пальці вміли виконувати роботу будь-якої складності, і виконувати з любов’ю. Джін-Луїза притиснула їх до вуст.
— Кел,— промовила вона.
— Сідай, дитино. Є тут стілець?
— Є, Кел.
Джін-Луїза підтягла стілець і всілася навпроти свого давнього друга.
— Кел, я прийшла тобі сказати... прийшла сказати, що коли я можу щось для вас зробити, ти мусиш одразу мене сповістити.
— Дякую, мем,— відізвалася Келпурнія.— Я ні про що таке не знаю.
— Я хочу, щоб ви пам’ятали: містер Фінч дізнався про все рано-вранці. Френк попросив шерифа йому зателефонувати, і містер Фінч... допоможе.
Слова завмерли у неї на вустах. Ще позавчора вона промовила б: «Містер Фінч допоможе Френкові», повністю впевнена, що Атикус перетворить темряву на сонячний день.
30
«Підметений двір» (англ,