Приблизно у той самий час раптово помер брат Джін-Луїзи, і коли увесь той кошмар закінчився, Атикус, який завжди сподівався передати свою адвокатську практику синові, роззирнувся навколо у пошуках іншого юнака. Цілком природно, що він обрав Генрі, і згодом той став його помічником, його очима і його руками. Генрі здавна поважав Атикуса Фінча, повага ця швидко переросла у приязнь, і Генрі дивився на Атикуса як на батька. Проте на Джін-Луїзу він ніколи не дивився як на сестру. За ті роки, що він їх провів на війні та в університеті, вона перетворилася з непосидючої довготелесої істоти в комбінезоні на цілком пристойне людське створіння. Він почав зустрічатися з нею під час її щорічних двотижневих приїздів додому, і хоча вона й надалі стрибала, як тринадцятирічний хлопчисько, і відмовлялася від усього, що прикрашає жіноцтво, Генрі знаходив у ній щось настільки жіночне, що закохався. На неї було приємно дивитися, з нею було приємно проводити багато часу, але назвати її приємною людиною в багатьох сенсах було важко. Джін-Луїза мала від природи невгамовний дух, який робив її непередбачуваною, і все ж таки Генрі знав, що вона — саме та, що йому потрібна. Він її захищатиме, він з нею одружиться.
— Втомив тебе Нью-Йорк?
— Ні.
— Дай мені на ці два тижні свободу дій, і я тебе так утомлю, що й не сказати.
— Ти робиш мені непристойну пропозицію?
— Так.
— Тоді пішов під три чорти.
Генрі зупинив машину. Вимкнув запалювання, обернувся і поглянув на Джін-Луїзу. Вона знала, коли він стає серйозним: його коротко стрижене волосся настовбурчувалося, обличчя наливалося жаром, шрам червонішав.
— Люба, ти хочеш, щоб я висловився, як годиться джентльмену? Міс Джін-Луїзо, я вже досяг економічного статусу, коли здатен забезпечити двох людей. Я, подібно до біблійного Ізраїля, працював сім років на виноградниках університету і на пасовиськах твого батька, щоб завоювати тебе...
— Я попрошу Атикуса додати ще сім років.
— Злюка.
— А ще,— сказала вона,— взагалі-то, це був Яків. Хоча ні, це той самий чоловік. Там вічно у кожному третьому вірші змінюють їхні імена... Як поживає тітонька?
— Ти ж чудово знаєш, що з нею все гаразд уже тридцять років поспіль. Не відхиляйся від теми.
Брови Джін-Луїзи затремтіли.
— Генрі,— промовила вона офіційним тоном,— я матиму з тобою роман, але заміж за тебе не піду.
Це було саме так.
— Не будь дитиною, Джін-Луїзо, дідько б тебе ухопив! — аж просичав Генрі й, забувши про найновіші досягнення «Дженерал моторс», ухопився за важіль передач і щосили вчавив ногою педаль трансмісії. Це не спрацювало, і тоді він шалено закрутив ключем запалювання, натиснув на якісь кнопки, і велика машина неквапно і плавно покотилася по шосе.
— Повільно швидкість набирає, атож? — сказала вона.— Не годиться для міста.
Генрі сердито на неї зиркнув.
— Що ти хочеш цим сказати?
Ще хвилина, і вони посваряться. Він не жартував. Краще його розлютити, щоб він замовк, тоді вона зможе все обміркувати.
— Де це ти роздобув цю огидну краватку?
Ну от.
Насправді Джін-Луїза в нього майже закохана. Ні, тут «майже» не буває, подумала вона: або закохана, або ні. Кохання — єдина на світі річ, яка не допускає двозначності. Звісно, існують різновиди кохання, але в одному вони подібні — або любиш, або не любиш.
Джін-Луїза належала до тих людей, які, зіткнувшися з легким виходом із ситуації, завжди шукатимуть важкий. Легкий вихід у цій ситуації — це одружитися з Генрі, й хай він на неї гарує. Мине кілька років, у них підростуть діти, і тут з’явиться той чоловік, за якого їй і треба було виходити заміж. Тоді почнуться сердечні муки, гарячка, збентеження, довгі погляди одне на одного на сходах пошти,— і всі будуть нещасні. А коли закінчиться увесь той лемент і благородство, зостанеться лише жалюгідний романчик у дусі містечкової псевдоаристократії і побудоване власноруч пекло, обладнане найновішими електроприладами компанії «Вестингауз». А Генк на таке не заслуговує.
Ні. Наразі вона зостанеться на кам’янистому шляху стародівоцтва. І Джін-Луїза заходилася встановлювати почесний мир.
— Любий, мені шкода, чесно, шкода,— сказала вона, і це була правда.
— Все нормально,— Генрі злегка ляснув її по коліну.— Просто іноді я ладен тебе вбити.
— Я знаю, що буваю нестерпна.
Генрі поглянув на неї.
— Ти дивовижна, кохана. Зовсім не вмієш лицемірити.
Джін-Луїза підвела на нього очі.
— Ти про що?
— Бачиш, зазвичай жінки, доки не здобудуть собі чоловіка, усміхаються йому і в усьому потурають. Вони тримають свої думки при собі. А от ти, люба моя, якщо вже нестерпна, то дійсно нестерпна.
— Хіба не чесніше дати чоловікові зрозуміти, у що він ув’язується?
— Так-то воно так, але ж тоді не упіймаєш собі чоловіка, розумієш?
Вона прикусила язика, бо він мав рацію, і сказала:
— А як мушу я діяти, щоб стати чарівницею?
Генрі пожвавився. У тридцять років він любив давати поради. Мабуть, тому, що був адвокатом.
— Насамперед,— промовив він розсудливо,— притримуй язика. Не сперечайся з чоловіком, а надто коли знаєш, що можеш його перемогти. Більше усміхайся. Дай йому відчути, який він великий і могутній. Говори йому, що він неперевершений, і прислужуйся йому.
Джін-Луїза сонячно усміхнулася.
— Генку, я погоджуюся з кожним твоїм словом. Ти найрозумніша людина з усіх, кого я зустрічала в житті, ти маєш цілих шість футів п’ять дюймів на зріст, і дозволь мені запалити для тебе цигарку? Так буде правильно?
— Просто нестерпно!
Вони знову були друзями.
2
Атикус Фінч відсмикнув ліву манжету, а потім ретельно її розправив. Перша сорок. Бували дні, коли він носив два годинники, і сьогодні випав саме такий день: Атикус мав старий кишеньковий годинник на ланцюжку, об який його діти ламали собі зуби, і наручний годинник. Перший він носив за звичкою, другим користувався, коли пальці не слухались його і він не міг упоратися з кишенькою для годинника. Атикус був високий, аж доки вік і артрит не перетворили його зріст на середній. Минулого місяця йому виповнилося сімдесят два роки, проте Джін-Луїза завжди вважала, що йому десь п’ятдесят п’ять чи п’ятдесят шість: вона не пригадувала його молодшим, і їй здавалося, що він не старіє.
Перед стільцем, на якому він сидів, стояла металева підставка для нот, на яку він поклав книжку «Дивовижна справа Елджера Гісса»[5]. Атикус трохи нахилився уперед, щоб йому легше було ганити цю книжку. Людина стороння не помітила б незадоволення на обличчі Атикуса, бо він його рідко виказував; а от друг міг би очікувати, що він от-от скаже «Грм», бо брови його поповзли вгору, а рот стягся у приємну тонку лінію.
— Грм,— промовив Атикус.
— Що там, любий? — озвалася його сестра.
— Я не розумію, як така от людина наважується висловлювати свої погляди на справу Гісса. Це все одно якби Фенімор Купер писав романи Вальтера Скотта.
— Чому, любий?
— Він має дитячу віру в чесність і порядність державних службовців і, здається, вважає, що Конгрес — те саме, що їхня аристократія. Ніякого уявлення про американську політику.
Його сестра уважно подивилася на суперобгортку книжки.
— Не знаю цього автора,— проголосила вона, тим самим виносячи книжці смертний вирок.— Нічого, любий, не хвилюйся... Хіба їм уже не час бути тут?
— Я не хвилююся, Сандро.
Атикус із прихованою усмішкою поглянув на сестру. Вона неможлива жінка, але з нею трохи краще, ніж було б із Джін-Луїзою, якби вона повсякчас мешкала тут з ним удома і почувалася нещасною. Коли його донька почувалася нещасною, вона не знаходила собі місця, а Атикус любив, щоб його жіноцтву було затишно, щоб вони не випорожняли безнастанно свої попільнички. Він почув, як під’їжджає автомобіль, як грюкають двоє його дверцят, а потім гупають вхідні двері. Злегка відштовхнув ногами підставку для нот, зробив одну марну спробу підвестися з глибокого крісла, не спираючись руками, на другий раз це йому вдалося, і він саме випростувався, коли на ньому повисла Джін-Луїза. Він витерпів її обійми і, як міг, відповів тим самим.
5
Книжка Вільяма Аллена Джовіта, присвячена американському урядовцю, обвинуваченому в шпигунстві на користь СРСР.