— Ненавмисне вбивство, я б сказала.
— Он як,— Гестер була розчарована.— Так, мабуть, це правильно. Він же не хотів його вбити.
— Ні, не хотів.
Гестер засміялася.
— А я сподівалася, ми трохи розважимося.
У Джін-Луїзи волосся заворушилося. «Схоже, я втрачаю почуття гумору, ось у чому річ. Стаю схожою на кузена Едварда».
Гестер торочила далі:
— ...в нас тут не було цікавого судового процесу вже років з десять. Тобто процесу над чорномазими. Нічого, крім бійок і пиятики...
— А ти любиш ходити на суди?
— Ясна річ. Минулої весни був найшаленіший процес про розлучення. Якісь горлопани зі Старого Сарема. Добре, що суддя Тейлор помер, ти ж пам’ятаєш, як він не терпів таких речей, завжди вимагав, щоб дами звільнили залу суду. Новому судді це байдуже. Що ж...
— Перепрошую, Гестер. Тобі варто випити ще кави.
Александра тримала важкий срібний кавник. Джін-Луїза дивилася, як тітка наливає каву. Не пролила ані краплини. «Якби ми з Генком...» Генк!
Джін-Луїза оглянула довгу вітальню з низькою стелею, в якій у два ряди сиділи жінки — жінки, яких вона знала майже все своє життя, але після п’ятихвилинної розмови з якими не могла вигадати, що ще сказати. «Мені нема про що з ними говорити. Вони теревенять безупинно про те, чим займаються, а я не знаю, як робити те, чим займаються вони. Якщо ми одружимося — якщо я візьму шлюб з кимось у цьому місті, вони стануть моїми подругами, а я не уявляю, що їм сказати. Я б тоді стала Джін-Луїза Мовчазна. Ніколи б не спромоглася влаштувати отаке частування, а тітка буквально мліє від задоволення. Мене б до смерті тягали до церкви, мене б замучили грою у бридж, мене би змушували писати рецензії на книжки для клубу „Амануенсіс“, мене б хотіли залучити до цього товариства. Треба чимало такого, чого мені бракує, щоб відбувся такий шлюб».
— ...надзвичайно сумна історія,— виголошувала Александра,— але вони просто отакі, і з цим нічого не вдієш. Келпурнія була з них найкраща. Оцей її Зібо, оцей лайдак, він ще з дерева не зліз, але, знаєте, Келпурнія примушувала його одружуватися з кожною з його жінок. Їх було, здається, п’ятеро, але Келпурнія примушувала його брати шлюб з кожною. Ось вам і все їхнє християнство.
— Ніколи не знаєш, що там у них у головах. Візьміть мою Софі: якось я у неї питаю: «Софі,— кажу,— на який день випадає в цьому році Різдво?» Софі чухає свої кудлаті патли і каже: «Міс Гестер, гадаю, що на двадцять п’яте». Я сміялася, мало не луснула. Я ж хотіла дізнатися про день тижня, а не про дату. Недоумки!
«Гумор, гумор, гумор, я втрачаю почуття гумору. Стаю нудна, як „Нью-Йорк пост“».
— Але ж ви знаєте, що вони й досі це роблять. Якщо їх зупинити, вони просто перейдуть у підпілля. Білл каже, що не здивується, якщо ми матимемо ще одне повстання Ната Тернера[31], ми сидимо на діжці з динамітом і мусимо бути до всього готові,— говорила Гестер.
— Слухай, Гестер, я, звісно, небагато про це знаю, та я гадала, що ті люди в Монтгомері головним чином збиралися, щоб молилися в церкві,— сказала Джін-Луїза.
— Ой, дорогенька, хіба ти не знаєш, що то було просто аби викликати співчуття у східних штатах? Це найстаріший прийом у світі. Як відомо, кайзер Вільгельм молився щовечора.
З пам’яті Джін-Луїзи виринув якийсь дурний віршик. Де вона його вичитала?
Цікаво, де це Гестер викопала свою інформацію? Джін-Луїза не могла уявити, щоб Гестер читала щось, крім журналу «Добре домоведення», хіба що під дулом пістолета. Хтось їй це розповів. Хто саме?
— Захоплюєшся тепер історією, Гестер?
— Що? Та ні, просто переказую те, що мені розповідає мій Білл. Він у мене такий розумаха, все читає. Каже, що чорномазі, які заправляють у північних штатах, намагаються діяти, як Ганді, а ти ж знаєш, що це таке.
— Боюся, не знаю. І що ж це таке?
— Комунізм.
— Справді? А я гадала, що комуністи обстоюють силове захоплення влади і все таке решта.
Гестер похитала головою.
— На якому світі ти живеш, Джін-Луїзо? Вони вдаються до будь-яких заходів, що можуть їм допомогти. Так само як католики. Тобі ж відомо, як католики їздять по світу і практично самі стають тубільцями, аби тільки навернути на свою віру. Та вони ладні твердити, що сам святий Павло був чорномазим, якщо це наверне бодай одного чорномазого. Білл каже,— а він, як ти знаєш, був на війні,— Білл каже, що на деяких з тих островів неможливо відрізнити, де вуду, а де римо-католицька церква, і він би не здивувався, якби побачив шамана-тубільця у католицькій сутані. Те саме і з комуністами. Вони роблять усе, просто будь-що, аби тільки захопити владу в нашій країні. Вони оточують нас, і розбери тепер, хто комуніст, а хто ні. Господи, та навіть в окрузі Мейком...
Джін-Луїза засміялася.
— Гестер, та що треба комуністам від округу Мейком?
— Цього не знаю, зате знаю, що існує один осередок по дорозі на Тускалузу, і якби не ті хлопці, то чорномазі вже ходили б до школи разом з усіма.
— Щось я не дуже розумію тебе, Гестер.
— Невже ти не читала про тих химерних професорів, які ставлять питання на цих, як їх там? — вчених радах університетів? Вони б таке залюбки дозволили. Якби не оті хлопці з братерства...
— На Бога, Гестер! Мабуть, я читала не ту газету. У тій, яку я читала, було написано, що ота зграя працює на шинному заводі...
— І що ж ти читаєш, комуністичну газету?
«Ти від себе у захваті. Кажеш усе, що спаде тобі на думку, але я не розумію тих речей, що спадають тобі на думку. Хотіла б я залізти тобі в голову, вкласти туди якийсь факт і простежити, як він рухається звивинками мозку, поки не дійде до рота. Ми обидві народилися тут, ми ходили до тієї самої школи, ми вивчали одне й те саме. Цікаво, що ж ти бачила і чула».
— ...всі знають, що НАСПКН прагне зруйнувати Південь...
«Ти зачата у недовірі й віддана постулату, що всі люди народжуються порочними».
— ...вони відкрито визнають, що хочуть покінчити з негритянською расою, і зроблять це за чотири покоління. Білл каже, що тільки-но вони до цього візьмуться...
«Сподіваюся, світ не почує і не пам’ятатиме довго, що ти тут зараз верзеш».
— ...і якщо хтось думає щось інше, то він або комуніст, або не кращий за комуніста. Пасивний опір, ага, якраз!
«Коли в ході різних подій стає необхідно, щоб один народ розірвав політичні пута, які зв’язують його з іншим народом, то ці люди, виходить, комуністи?»
— ...вони завжди одружуються з тими, у кого шкіра трохи біліша, ніж у них, вони хочуть розпорошити, змішати расу...
Тут Джін-Луїза урвала її.
— Гестер, дозволь дещо запитати. Я вже вдома від суботи, і від суботи багато наслухалася про змішення раси, от я б хотіла знати, чи це просто невдалий вираз і чи не варто його вилучити з південної говірки. Щоб змішати расу,— якщо це правильний термін,— треба, щоб рас було принаймні дві, а коли ми, білі, верещимо про зміщення, хіба це не проблема нас самих як раси? З таких розмов я виношу одне: коли б таке було узаконене, то всі масово помчали б одружуватися з неграми. Якби я була вчена,— а я не вчена,— я б сказала, що в таких балачках проступає глибока психологічна проблема, яка не надто лестить тому, хто говорить. У найкращому разі такі балачки свідчать про небезпечну недовіру до своєї власної раси.
Гестер зиркнула на Джін-Луїзу.
— Сподіваюся, ти сама не знаєш, що говориш,— промовила вона.
— Я також на це сподіваюся,— відповіла Джін-Луїза,— тільки в мене волосся стає сторч щоразу, як таке чую. Гадаю, це тому, ще коли мене виховували, такого ніхто не говорив.
— Ти що, натякаєш?..— наїжачилася Гестер.
— Вибач,— сказала Джін-Луїза.— Я не хотіла тебе образити. Пробач, будь ласка.
— Джін-Луїзо, коли я те казала, я зовсім не мала на увазі нас.
31
Нат Тернер (1800-1831) — чорношкірий раб, який очолив повстання рабів у Вірджинії у 1831 році.