— Мені потрібно лише трохи подрімати. А ти не хочеш пообідати?
— Ні, мем. У дядька Джека знайдеться для мене якийсь сандвіч, сподіваюся.
— Не дуже на це розраховуй. Він тепер майже нічого не їсть.
Джін-Луїза зупинила машину на під’їзній доріжці доктора Фінча, піднялася крутими сходами, постукала у двері й увійшла, виспівуючи сиплим голосом:
Дядько відізвався з глибини дому:
— Я все чую, вульгарне ти дівча. Я на кухні.
Будинок доктора Фінча був невеликий, але вітальня вражала розмірами. Свого часу це була танцювальна зала, але доктор Фінч перегородив її і встановив уздовж усіх стін книжкові полиці.
Джін-Луїза перетнула вітальню й опинилася там, де колись була відкрита веранда. Нині вона трохи нагадувала кабінет, як, власне, і всі інші приміщення в будинку. Джін-Луїза в житті не бачила житла, яке б так добре відображало особистість власника. Дещо моторошна неохайність панувала над порядком: доктор Фінч тримав свій будинок у бездоганній чистоті, але книжки повсякчас накопичувалися купами, хай де він сидів, а оскільки він мав звичку сідати де завгодно, то в усіх кімнатах, у зовсім неочікуваних місцях, були стоси книжок, чиста біда для прибиральниці. Він не дозволяв їй торкатися книжок, а при тому вимагав ідеального ладу, тож бідолаха змушена була пилососити, обмітати пил і натирати підлогу, оминаючи книжки. Одна нещасна служниця втратила пильність і випадково перегорнула сторінку в книжці «Оксфорд перед Трактаріанством» Таквела, яку читав доктор Фінч, і той жбурнув у неї мітлу.
Коли дядько вийшов до Джін-Луїзи, вона подумала, що мода приходить і минає, а дядько з Атикусом навіки залишаться вірними жилетам. Доктор Фінч був без піджака, а на руках тримав свою стару кицьку Розу Ейлмер[32].
— Де ти була вчора, знову на річці? — він гостро поглянув на неї.— Покажи язика.
Джін-Луїза вистромила язик, і доктор Фінч пересадив Розу Ейлмер на праву руку, покопався у жилетній кишеньці, витяг звідти окуляри-половинки і начепив їх собі на перенісся.
— Нема чого стояти з висунутим язиком. Стули рота,— звелів він.— Вигляд у тебе паскудний. Ходімо на кухню.
— Я і не знала, що ти носиш окуляри-половинки, дядьку Джеку.
— Ха! Я з’ясував, що викидав гроші на вітер.
— Як це?
— Коли дивився понад своїми старими окулярами. Ці коштують удвічі дешевше.
Посередині кухні у доктора Фінча стояв стіл, а на ньому — тарілочка з крекером і одинокою сардиною.
Джін-Луїза витріщила очі.
— Й оце твій обід? Скажи, ти й далі дичавітимеш?
Доктор Фінч підтягнув до столу стілець, всадовив на нього Розу Ейлмер і відповів на обидва питання.
— Ні. Так.
Джін-Луїза з дядьком сіли за стіл. Доктор Фінч узяв крекер з сардиною і підніс Розі Ейлмер. Роза Ейлмер відкусила шматочок, нахилила голову і почала жувати.
— Вона їсть, як людина,— здивувалася Джін-Луїза.
— Сподіваюся, я добре її виховав,— відповів доктор Фінч.— Вона вже така стара, що доводиться годувати її з рук.
— А чому ти не віддаси її приспати?
Доктор Фінч кинув на племінницю обурений погляд.
— З якого такого дива? Що з нею не так? Вона ще може прожити добрі десять років.
Джін-Луїза мовчки погодилася і подумала, що, умовно кажучи, хотіла б і вона такий вигляд мати, як Роза Ейлмер, у такому поважному віці. Руда шкурка була в ідеальному стані; кицька зберегла фігуру; очі були ясні. Здебільшого вона тепер спала, а раз на день доктор Фінч виводив її на шворочці погуляти у дворі.
Доктор Фінч терпляче умовляв свою стару кицю доїсти обід, і коли вона доїла, підійшов до шафки над раковиною і витяг звідти пляшечку. Замість покришки на ній була піпетка. Він набрав у неї чимало рідини, поставив пляшечку, ухопив кицьку за зашийок і наказав розтулити рота. Роза Ейлмер послухалася. Тоді ковтнула і потрусила головою. Доктор Фінч набрав ще рідини у піпетку і звелів Джін-Луїзі розтулити рота. Джін-Луїза ковтнула і закашлялася.
— Боже милосердний, що це таке?
— Вітамін «С». Скажеш Аллену, щоб він тебе оглянув.
Джін-Луїза пообіцяла, а тоді спитала у дядька, чим він зараз цікавиться.
Доктор Фінч, який схилився над плитою, відповів: «Сибторпом».
— Чим-чим?
— Сибторпом, дівчино, Сибторпом. Ричард Волдо Сибторп — римо-католицький священик. Похований з усіма почестями англіканської церкви. Намагаюся знайти когось, рівного йому. Визначна постать.
Джін-Луїза звикла до дядькової манери висловлюватися у стилі інтелектуальної стенографії: він зазвичай виголошував один чи два окремі факти, і висновок видавався неочевидним. Проте якщо йому ставили правильні питання, він неквапно і впевнено розкручував сувій своїх дивовижних знань і демонстрував обґрунтування, яке блищало власним світлом.
Але Джін-Луїза прийшла сюди не для того, щоб її забавляли ідейними шуканнями другорядного вікторіанського естета. Вона дивилася, як дядько змішує зелені овочі, оливкову олію, оцет і ще якісь невідомі інгредієнти з тією самою ретельністю і впевненістю, з якою він проводив складні хірургічні операції. Нарешті розклавши салат на дві тарілки, він промовив:
— Іж, дитино.
Доктор Фінч заглитнув свій обід, не зводячи очей з племінниці, яка розкладала зелений салат, шматочки авокадо, солодкого перцю і цибулі в акуратні рядочки на тарілці.
— Що з тобою? Ти вагітна?
— Дякувати Богу, ні, дядьку Джеку.
— Здається, це єдине, що може хвилювати молоду жінку в наші дні. Хочеш розказати мені? — голос його потеплішав.— Давай, Скауте, кажи.
На очах у Джін-Луїзи виступили сльози.
— Що відбувається, дядьку Джеку? Що сталося з Атикусом? Мені здається, що Генк і тітка Александра збожеволіли, але, скоріше, божеволію я сама.
— Я не помітив у них нічого дивного. Що не так?
— Бачив би ти їх учора на тому засіданні...
Джін-Луїза подивилася на дядька, який небезпечно погойдувався на задніх ніжках стільця. Він притримувався за край столу для рівноваги; його гострі риси пом’якшилися, брови піднялися, і він голосно розсміявся. Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, а сміх перейшов в уривчасте пирхання.
Джін-Луїза підвелася з-за столу, сперлася на стілець, тоді поставила його на місце і рушила до дверей.
— Я прийшла сюди не для того, щоб з мене глузували,— промовила вона.
— Ану сідай і стули рота,— наказав дядько. Він дивився на неї зі щирим зацікавленням, ніби вона була у нього під мікроскопом: якийсь медичний курйоз, що несподівано матеріалізувався у нього на кухні.
— Я й уявити не міг, ніколи не думав, що добрий Бог дозволить мені дожити до того часу, коли дехто опиниться в центрі революційних подій, скорчить похмуру пику і спитає: «Що відбувається?»
Він знову засміявся і похитав головою.
— В чому справа, дитино? Я скажу тобі, в чому справа, якщо ти візьмеш себе в руки і припиниш отак супитися... Цікаво, очі й вуха в тебе хоч зрідка спілкуються з мозком?
Обличчя його зробилося жорстким.
— Дещо тобі зовсім не сподобається,— заявив він.
— Байдуже, дядьку Джеку. Просто поясни мені, що перетворило мого батька на негроненависника.
— Прикуси язика,— голос доктора Фінча звучав суворо.— Не смій ніколи так називати свого батька. Я не терплю цього слова так само, як і самого явища.
— А як ще я маю його називати?
Дядько протяжно зітхнув. Підійшов до плити й увімкнув газ під кавником.
— Розгляньмо справу спокійно,— сказав він.
Коли він обернувся, Джін-Луїза побачила, що обурення в його очах перетворилося на задоволення, змішане з виразом, якого вона не могла витлумачити. Почулося, як він бурмоче:
32
«Роза Ейлмер» — так називається вірш англійського поета Волтера Севеджа Лендора (1775-1864).