Доктор Фінч усміхнувся, як приязний проноза.
— Лорд Мельбурн якось сказав, що єдиними справжніми функціями уряду мають бути запобігання злочинам і дотримання угод, а я до цього додам ще одне, тому що живу, хоч і проти своєї волі, у двадцятому столітті: забезпечення загальної оборони.
— Дещо туманне твердження.
— Дійсно. Нам надано дуже багато свободи.
Джін-Луїза зіперлася ліктями на стіл і обхопила руками голову. З дядьком щось негаразд. Він цілеспрямовано звертається до неї з красномовним незрозумілим закликом і водночас цілеспрямовано ухиляється від головної теми. Він спрощує одне, перескакує через інше, пересмикує і робить фінти. Цікаво чому. Його було так легко слухати, він так заколисував своїм лагідним дощиком зі слів, що Джін-Луїза прогледіла відсутність рішучих жестів і зливи його «Гм» і «Ха», якими пересипалися його звичайні розмови. Вона не зрозуміла, що дядько не на жарт стурбований.
— Дядьку Джеку,— почала вона,— а що це все має спільного з цінами на яйця в Китаї? Ти ж чудово знаєш, про що мені йдеться.
— Хо,— відказав він. Щоки у нього почервоніли.— Яка ти в нас розумна!
— Розумна достатньо, щоб знати: стосунки між неграми й білими нині гірші, ніж я змалечку бачила, а ти, до речі, про це й словом не обмовився; розумна настільки, щоб цікавитися, чому твоя сестричка-праведниця робить те, що робить; розумна достатньо, що дізнатися, що, в біса, трапилося з моїм батьком.
Доктор Фінч сплів пальці і сперся на них підборіддям.
— Народження людини — справа важка. Неохайна, болісна, іноді небезпечна. І завжди кривава. Те саме з цивілізацією. Південь переживає останні болі при пологах. Тут народжується щось нове; не впевнений, що мені воно буде до вподоби, але я не доживу до того часу. А ти доживеш. Такі, як ми з твоїм батьком, вже застаріли, і нам час іти геть, проте дуже шкода, що ми заберемо з собою багато важливого для цього суспільства — бо в ньому було чимало хорошого.
— Облиш ці теревені й відповідай мені!
Доктор Фінч підвівся, зіперся на стіл і подивився на неї. Від носа до рота в нього залягли глибокі складки, утворивши різку трапецію. Очі в дядька спалахнули, але голос лишався спокійним.
— Джін-Луїзо, коли на людину наставлена рушниця, вона хапається за першу-ліпшу зброю, якою може захиститися,— камінь, дровиняку чи раду білих громадян.
— Це не відповідь!
Доктор Фінч заплющив на мить очі, а потім втупив погляд у стіл.
— Ти повсякчас навмисно ухилявся від моїх питань, дядьку Джеку, такого з тобою ніколи раніше не було. Ти завжди прямо відповідав на будь-яке моє питання. Чому ти не хочеш так зробити зараз?
— Тому що не можу. Це не в моїй владі й не в моїй компетенції.
— Ніколи не чула від тебе таких слів.
Доктор Фінч розтулив і одразу міцно стулив рот. Узяв Джін-Луїзу під руку, повів до сусідньої кімнати і зупинився перед трюмо в золоченій рамі.
— Поглянь-но на себе,— наказав він.
Вона поглянула.
— Що ти бачиш?
— Себе і тебе,— вона зробила крок до дядькового віддзеркалення.— Знаєш, дядьку Джеку, ти гарний і страшний водночас.
Дядько в неї на очах немов повернувся на сто років назад: він зробив щось на кшталт поклону.
— Дякую, мем,— промовив він, став позаду неї і обхопив руками за плечі.— А тепер подивися на себе. Я скажу тобі тільки одне. Поглянь на свої очі. На свій ніс. На своє підборіддя. Що ти бачиш?
— Себе.
— А я бачу двох людей.
— Ти маєш на увазі — шибеника і жінку?
Віддзеркалення доктора Фінча похитало головою.
— Ні, дитино, ні. Це в тобі також є, але зараз я про інше.
— Дядьку Джеку, не розумію, чому ти прагнеш сховатися в тумані...
Доктор Фінч почухав голову, і сивий чуб став сторчма.
— Пробач мені,— сказав він.— Іди своїм шляхом. Іди вперед і роби те, що вважаєш за потрібне. Я не можу тебе зупинити, не повинен тебе зупиняти, Чайлде Роланде[40]. Але все це брудна, ризикована справа. Дуже кривава справа...
— Дядьку Джеку, любий, повернися на землю.
Доктор Фінч обернув її до себе, тримаючи за плечі.
— Джін-Луїзо, я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Те, про що ми сьогодні говорили... я хочу тобі дещо сказати і подивитися, чи ти здатна те все осягнути. Справа ось у чому: те, що було важливо у нашій війні з Північчю, важливо нині в нашій внутрішній війні. А тепер обдумай це як слід і скажи мені, що я маю на увазі.
Доктор Фінч замовк, чекаючи на відповідь.
— Ти говориш, як пророк,— мовила Джін-Луїза.
— Так я і думав. А тепер знову послухай: коли тобі несила буде далі терпіти, коли серце в тебе розірветься навпіл, приходь до мене. Розумієш? Приходь до мене. Обіцяй,— він трусонув її.— Обіцяй.
— Так, сер, я обіцяю, але...
— А тепер Забирайся. З’їзди кудись і пограйся з Генком у пошту. Я маю зайнятися кращими справами...
— Кращими за що?
— Не пхай носа куди не треба. Газуй звідси.
Спускаючися сходами, Джін-Луїза не бачила, як дядько прикусив губу, пішов на кухню, погладив Розу Ейлмер, повернувся до кабінету, сховав руки в кишені й неквапно походив по кімнаті, доки врешті-решт не підняв слухавку телефону.
Частина VI
15
Божевільний, божевільний, геть божевільний. Що ж, усі Фінчі такі. Проте є відмінність між дядьком Джеком і рештою їх: дядько Джек усвідомлює, що він вар’ят.
Джін-Луїза сиділа за столиком позаду кафе-морозива містера Канінгема і їла морозиво з вощеного паперового ріжка. Містер Канінгем, людина непорушних моральних принципів, видав їй безкоштовно цілу пінту за те, що вона вчора вгадала його ім’я,— саме за це вона обожнювала Мейком: тут люди виконували свої обіцянки.
«До чого він вів? Обіцяй мені — важливе питання — англосакси — непристойне слово — Чайлд Роланд. Сподіваюся, він не втратить почуття пристойності, бо в іншому разі його запроторять до божевільні. Він так занурився у дев’ятнадцяте століття, що не може навіть піти до туалету, він ходить до ватерклозету. Проте вар’ят чи не вар’ят, він з них єдиний, хто не зробив дечого і не сказав дечого...
Навіщо я сюди повернулася? Щоб роз’ятрити свої рани, мабуть. Просто подивитися на жорству у дворі, де колись росли дерева, де стояв гараж, і думати, що все те був лише сон. Джемі паркував там свою машину, в якій їздив на риболовлю, ми викопували черв’яків під парканом, якось я посадила там паросток бамбуку, і ми його потім не могли вивести упродовж двадцяти років. Напевне, містер Канінгем посипав землю сіллю там, де були зарості бамбуку. Тепер від нього й сліду немає». Сидячи під полуденним сонцем, Джін-Луїза подумки відбудувала свій дім, вивела надвір свого тата, брата й Келпурнію, поставила Генрі навпроти, а міс Рейчел — на сусідньому подвір’ї.
Це трапилося, коли до кінця навчального року залишалося два тижні і Джін-Луїза збиралася на перший у своєму житті шкільний бал. За традицією старшокласники запрошували своїх молодших братів і сестер на перший для них бал, який проводився в останню п’ятницю травня, перед Бенкетом старшокласників. Футболка Джемі ставала дедалі яскравішою — тепер він був капітаном команди, і Мейком уперше за тринадцять сезонів переміг Еботсвіль. Генрі був президентом Дискусійного клубу старшокласників,— то була єдина позакласна діяльність, на яку він мав час,— а Джін-Луїза була дебелою чотирнадцятирічною дівчинкою, захопленою вікторіанською поезією і детективними романами. У ті часи, коли було в ходу заводити любовні стосунки на тому боці річки, Джемі до нестями закохався в дівчину з округу Ебот і серйозно подумував, чи не закінчувати йому школу в Еботсвілі, але Атикус не дозволив, однак утішив сина, видавши йому гроші на дводверний автомобіль. Джемі пофарбував свою машину в блискучий чорний колір, створив ефект білобоких покришок (також за допомогою фарби), відполірував свій транспорт до ідеального стану і їздив до Еботсвіля щоп’ятниці вечорами зі спокійною гідністю, не звертаючи уваги на те, що машина гуділа, як велетенський кавовий млинок, а зграї собак ганялися за нею, хай де вона з’являлася.