«У Гінзберга. Келпурнія мені її вкоротила».
Декілька молодших хлопців, з якими вони ще два-три роки тому мало очі одне одному не повибивали, завели з нею, ніяковіючи, розмову.
Коли Генрі приніс їй келишок пуншу, вона прошепотіла:
«Якщо хочеш піти до старшокласників абощо, я не проти, у мене все добре».
«Сьогодні ти — моя дівчина, Скауте»,— усміхнувся Генрі.
«Знаю, але ти не мусиш почуватися зобов’язаним...»
Генрі розсміявся.
«Я не маю жодних зобов’язань. Я хотів піти на бал з тобою. Ходімо танцювати».
«Гаразд, тільки не сердься».
Він закружляв з нею у центрі зали. По шкільному радіо оголосили повільний танець, і Джін-Луїза, відраховуючи такт, упоралася з ним, зробивши лише одну помилку.
Вечір котився своєю чергою, і вона збагнула, що має певний успіх. Її запрошували різні хлопці, а коли виникала підозра, що вона може залишитися без пари, одразу поруч з’являвся Генрі.
В Джін-Луїзи вистачало здорового глузду утримуватися від швидких танців, особливо з натяком на латиноамериканські ритми, і Генрі заявив, що коли вона навчиться ще й розмовляти під час танців, їй не буде рівних. Джін-Луїзі хотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.
Поява Джемі й Айріні викликала ажіотаж. Джемі було визнано Найвродливішим Старшокласником, і така оцінка не була немотивованою: Джемі мав материні карі очі — великі й лагідні, брови густі, як у всіх Фінчів, і правильні риси обличчя. Айріні була останнім словом у витонченості. Вона вбралася в обтислу сукню з зеленої тафти і черевички на високих підборах, і коли вона танцювала, у неї на зап’ястках дзенькала дюжина яскравих африканських браслетів. У неї були холодні зелені очі, блискуче чорне волосся і мимолітна усмішка — той самий жіночий тип, за яким Джемі пропадав, закохуючись з одноманітною регулярністю.
Джемі відтанцював із Джін-Луїзою один належний танець, сказав, що з нею все чудово, от тільки ніс блищить, на що вона відтяла, що у нього на губах помада. Танець закінчився, і Джемі відвів її до Генрі.
«Повірити не можу, що ти в червні підеш до армії,— сказала вона.— Невже ти вже такий дорослий?»
Генрі розтулив був рота, щоб відповісти, але раптом витріщив очі й міцно притиснув Джін-Луїзу до себе.
«Що з тобою, Генку?»
«Тобі не здається, що тут надто жарко? Ходімо надвір».
Джін-Луїза спробувала вивільнитися, але він тримав її як у лещатах; танцюючи, довів до бічних дверей, а там і надвір.
«Що на тебе напало, Генку? Я щось не те сказала?»
Він узяв її за руку і повів до центрального входу школи.
«Ну от,— сказав Генрі, узявши її за руки.— Люба, подивись на свій бюст».
«Та тут темно, хоч в око стрель. Я нічого не бачу».
«Тоді помацай».
Джін-Луїза помацала і зойкнула. Права з накладних грудей зсунулася до центру, а ліва опинилася під пахвою. Джін-Луїза смикнула їх на місце і розридалася. Потім сіла на сходинки біля входу; Генрі примостився поруч і обійняв її за плечі.
Коли вона виплакалася, то спитала:
«Коли ти помітив?»
«Тільки щойно, присягаюся».
«Гадаєш, з мене довго всі сміялися?»
Генрі похитав головою.
«Сумніваюся, щоб бодай хтось іще помітив, Скауте. Слухай, адже Джемі танцював з тобою якраз переді мною, хіба він не сказав би тобі, якби щось побачив?»
«Джемі не бачить нічого, крім Айріні. Він би не помітив, якби на нього налетів циклон».
І вона знову тихо заплакала.
«Тепер я ніколи не зможу показатися людям на очі».
Генрі стиснув її за плече.
«Скауте, вони зсунулися, коли ми танцювали з тобою. Сама подумай: якби хтось щось помітив, тобі б сказали, і ти це добре знаєш».
«Нічого я не знаю. Всі, мабуть, перешіптувалися і пересміювалися. Так завжди роблять».
«Тільки не старшокласники,— голос Генрі заспокоював.— Ти перетанцювала з усією футбольною командою, відколи приїхав Джемі».
Справді. Всі з команди, один по одному, запрошували її: так Джемі непомітно попіклувався про її задоволення.
«Крім того,— додав Генрі,— ці штуки мені зовсім не до вподоби. Ти сама на себе не схожа».
Це її образило.
«Натякаєш, що з ними я сміховинна? Так я й без них сміховинна».
«Натякаю, що з ними ти не Джін-Луїза. І зовсім ти не сміховинна, ти мені дуже подобаєшся».
«Дуже мило, що ти так кажеш, Генку, але це тільки слова. Я товста у тих місцях, де воно зовсім зайве, а ще...»
Генрі присвиснув.
«Скільки тобі років? Ще немає п’ятнадцяти. Ти ще ростеш. Пам’ятаєш Гледис Грірсон? Пам’ятаєш, як її дражнили Щаслива Дупа?»
«Ге-енку!»
«А поглянь на неї тепер?»
Гледис Грірсон, найгарніша окраса старших класів, ще більше поглибила смуток Джін-Луїзи.
«Вона зараз така тонесенька...»
«Слухай, Скауте,— заговорив Генрі тоном знавця,— ці штуки непокоїтимуть тебе до кінця балу. Краще зніми їх».
«Ні. Ходімо додому».
«Ми не підемо додому, а повернемося і будемо веселитися».
«Ні».
«До дідька, Скауте! Я сказав, що ми повертаємося, тож знімай їх».
«Відвези мене додому, Генрі».
Генрі сердито й байдуже запхнув пальці їй у викот, висмикнув злочинні аксесуари і жбурнув їх щосили кудись у ніч.
«А тепер ми вже підемо назад?»
Здавалося, ніхто не звернув уваги на зміни в її зовнішності, і це, за словами Генрі, доводило, що вона марнославна, як павич, думаючи, що всім тільки й діла роздивлятися її повсякчас.
Наступного дня мали бути уроки, і танці закінчилися об одинадцятій годині. Генрі зупинив «форд» на подвір’ї у Фінчів під платанами. Разом з Джін-Луїзою підійшов до парадних дверей і, перш ніж прочинити їх для неї, легенько пригорнув її і поцілував. Вона відчула, як у неї запалали щоки.
«Ще разок — на щастя»,— попросив він.
Він ще раз поцілував її, зачинив за нею двері, й вона почула, як він насвистує, перебігаючи вулицю до свого помешкання. Джін-Луїзі захотілося їсти, і вона навшпиньках пройшла передпокоєм до кухні. Проминаючи батькову кімнату, вона помітила смужку світла під його дверима, постукала й увійшла. Атикус читав у ліжку.
«Гарно повеселилася?»
«Просто чу-до-во,— відповіла вона.— Атикусе?»
«М-м?»
«Як гадаєш, Генк для мене застарий?»
«Що?»
«Нічого. Добраніч».
Наступного ранку під час класної години Джін-Луїза думала тільки про свою закоханість у Генрі й отямилася, тільки коли вчителька повідомила, що одразу після дзвінка відбудуться екстрені збори молодших і старших класів.
Джін-Луїза пішла до актового залу, уявляючи, як вона зараз побачить Генрі, і майже не цікавлячись, що їм збирається оголосити Міс Морбик. Можливо, знову він розповідатиме про чергову кампанію з випуску воєнних облігацій.
Насправді директора середньої школи округу Мейком звали містер Чарльз Горбик[42], і щоб компенсувати своє трохи кумедне прізвище, він завжди намагався видаватися суворим, як індіанець на монеті у п’ять центів. Характер його подобався ще менше: він був людина розчарована, зневірений педагог без будь-якого співчуття до юнацтва. Родом він був з узгір’їв штату Міссісіпі, і це не додавало йому пошани в окрузі Мейком: ті прагматичні горяни не розуміли мрійників, які виросли біля річок і в долинах, і містер Горбик не становив винятку. Коли він прибув до Мейкома, то, не гаючи часу, сповістив батьків, що їхні діти — найнечемніший набрід, з яким він тільки мав справу, що здатні вони вивчити лише прикладне сільське господарство, що футбол і баскетбол — марнування часу і що він, на щастя, не відчуває потреби у клубах чи позакласних заходах, оскільки школа, як саме життя, є бізнесовим проектом.
Усі учні, від найстарших до найменших, відреагували одностайно: містера Горбика загалом терпіли, але здебільшого ігнорували.
42
Натяк на відомий англійський дитячий віршик: