— Дурниці поважні та бездоганні, так, дядьку Джеку?
19
Джін-Луїза увійшла до вестибулю контори. Генрі досі сидів за робочим столом, і вона підійшла до нього.
— Генку?
— Чого? — відізвався той.
— О сьомій тридцять сьогодні?
— Так.
Коли вони домовлялися про це прощальне побачення, повінь ширилася, наступала, і Джін-Луїза кинулася їй назустріч. Генрі — частина її життя, така ж незмінна, як Пристань Фінча, як Канінгеми і Старий Сарем. Мейком — місто і округ — навчили його тому, про що вона ніколи не знала, ніколи не могла б утямити, і Мейком зробив її непотрібною йому в будь-якій іншій якості, крім однієї — бути його найдавнішим другом.
— Це ти, Джін-Луїзо?
Батьків голос налякав її.
— Так, сер.
Атикус вийшов зі свого кабінету до вестибулю, узяв з вішака капелюх і ціпок.
— Готова? — спитав він.
«Готова. Він завжди каже мені — готова. Хто ж ти такий: я намагалася тебе знищити, зрівняти з землею, а ти питаєш — готова? Я не можу тебе побороти, я не можу до тебе приєднатися. Ти це знаєш?»
Вона підійшла до батька.
— Атикусе,— сказала вона,— мені шкода...
— Тобі, можливо, і шкода, але я тобою пишаюся.
Підвівши очі, вона побачила, що батько аж світиться.
— Що ти сказав?
— Що я тобою пишаюся.
— Не розумію тебе. Взагалі не розумію чоловіків — і ніколи не зрозумію.
— Бачиш, я завжди сподівався, що моя донька зможе відстоювати те, що вважає справедливим, і зможе виступити проти мене — передусім.
Джін-Луїза почухала ніс.
— Я обзивала тебе усілякими огидними словами...
— Мені байдуже, хай як мене обзивають, якщо це неправда. Ти навіть і лаятися як слід не вмієш. До речі, де це ти викопала цього шилохвоста?
— Тут, у нас, у Мейкомі.
— Боже правий, чого ти тут тільки навчилася!
«Боже правий, чого я тут тільки навчилася. Я не хотіла, щоб втручалися у мій власний світ, але хотіла знищити чоловіка, який намагається цей світ для мене зберегти. Я хотіла розтоптати всіх, хто на нього схожий. Гадаю, це як літак: ми штовхаємо його вперед, а вони тягнуть його назад, і нашими спільними зусиллями він тримається в небі. Забагато нас — задирається носова частина, забагато їх — хвостова, все це питання рівноваги. Я не можу побороти його, я не можу приєднатися до нього...»
— Атикусе!
— Мем?
— Мабуть, я тебе дуже сильно люблю.
Джін-Луїза побачила, як розслабилися плечі її нещодавнього ворога, як він зсунув капелюха на потилицю.
— Їдьмо додому, Скауте. День видався щось надто довгий. Відчини мені дверцята.
Джін-Луїза відступила, щоб дати йому дорогу. Пішла за ним до машини, спостерігаючи, як він із зусиллям залізає на переднє сидіння. Коли вона мовчки повертала його до числа людей, її штиркнуло раптове відкриття, і вона здригнулася. «Хтось пройшов по моїй могилі,— подумала вона,— напевне, Джемі з якимось дурнуватим дорученням».
Вона обійшла автомобіль і, сідаючи за кермо, припильнувала, щоб не стукнутися головою об занизький верх.
За перший тиждень продано понад мільйон примірників.
Права на переклад продано в 25 країн.
Минуло понад півстоліття після шаленого успіху роману «Вбити пересмішника», коли в архівах видавництва яке опублікувало начебто єдиний роман Гарпер Лі, від шукався манускрипт «Іди, вартового постав». Ті самі герої, тільки старші на двадцять років, нарешті розкриють таємниці, які так і лишилися за лаштунками «Вбити пересмішника».
Читайте також «Вбити пересмішника».
Роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника», опублікований у 1960 році, отримав Пулітцерівську премію. Він мав беззастережний успіх і одразу ж став класикою сучасної американської літератури. Роман базується як на особистих спостереженнях авторки за своєю родиною та сусідами, так і на події, що відбулася у її рідному місті в 1936 році, коли їй самій було десять. Роман відзначається душевністю і гумором, хоча й піднімає серйозні питання насильства і расової нерівності.