Виходячи, містер Вільям надів сірий циліндр і запевнив:
— Не сумнівайтесь, містере Мартене, нашу рекламну сцену ми зіграємо дуже натурально.
О сьомій годині вечора по Шостій вулиці йшли назустріч один одному містер Вільям у сірому циліндрі та містер Джон у м’якому капелюсі.
Містер Уоттер, компаньйон містера Мартенса, сьогодні був захоплений ще більше, ніж учора, бо в голосі містера Вільяма звучав чудовий, невдаваний гнів.
Сцена проходила цілком натурально.
— Ви, напевно, хотіли сказати: «Я не збираюся більше з вами поганитись?» — казав містер Вільям містеру Джону, підхоплюючи вже відому нам фразу: «Я відмовляюсь відповідати й на це запитання, тому що…»
— Я цього не казав, — заперечив містер Джон, — тому що…
— Що ви розумієте під оцим «тому що»?
— Абсолютно нічого!
— Ви зробили на цих словах якийсь особливий наголос.
— Не думаю.
— То звільніть мене від вашої присутності!
— Я можу стояти, де мені подобається, хоча…
— Словом «хоча» ви хотіли образити мене!
— Вас? І образити?! Навряд чи це можливо.
— Що ви хотіли сказати цією фразою?
— Нічого, крім…
— Що ви розумієте під словом «крім»?
— Чудово! — вигукнув містер Уоттер, компаньйон містера Мартенса, який стояв у натовпі.
— Під словом «крім» я розумію, що ви, добродію, осел!
— Надзвичайно! — захоплювався містер Уоттер, бо містер Вільям із ще більшим запалом, ніж учора, почав засукувати рукави.
— За це ви відповісте, добродію, — говорив містер Вільям містеру Джону.
— Ану, підійдіть! — промовив містер Джон. — Ще раз повторюю, що ви — осел!
— Гаразд! — вигукнув містер Вільям, накинувся на містера Джона, звалив його на землю і почав дубасити, примовляючи: — Оце тобі за вчорашній ляпас, злодію!
— Рятуйте! — закричав містер Уоттер у вухо поліцейському, який спокійно спостерігав за всією сценою. — Будь ласка, розбороніть…
— Це ж дозволена рекламна сцена — відповів, посміхаючись, поліцейський. — Панове грають дуже натурально.
Наступного дня в газетах з’явилося таке повідомлення:
«Нижчепідписаний начальник поліції забороняє проведення рекламних сцен, оскільки під час такої рекламної сцени містер Джон, службовець фірми „Мартене і К°“, згідно з медичним висновком, був тяжко покалічений містером Вільямом, службовцем тієї ж фірми, до того ж містеру Джону розтрощено його штучну щелепу».
Водному глухому завулку на п’ятому поверсі старої кам’яниці навпроти дверей, що ведуть на горище, є ще одні поруділі двері з пришпиленою візитною карткою «Барон Деккер з Пшегожова».
Служниці, що ходили на горище вішати білизну, часто зупинялись біля тих дверей і підслухували розмову, що чулася з того шикарного помешкання:
— Як зволите, графе?
І той самий голос відповідав:
— Дякую, бароне.
А тоді провадив:
— Я бачу, його вельможність у доброму настрої. Ви, любий князю, певне, виграли вчора в макао? А ви як гадаєте, графе?
— Ладен закластися, бароне, що тут замішана ота гарненька графиня, — відповідав той самий голос. — Ми сьогодні поїдемо куди-небудь?
— Коні готові, панове, тож аllоns![4] А де ж пак мій смик гончаків? Зеборе, аuf![5]
Тоді служниці квапливо бралися відмикати горище, бо в дверях бряжчав ключ, і з них виходив пан барон Деккер, а за ним, із заклопотаною міною, його гончак Зебор. На бароні був витертий перелицьований сюртук, і здавалось, наче й на гончакові шкура теж не своя, а куплена в лахмітника.
Якби він був кобилою, то скидався б на Дон Кіхотового Россінанта.
А так йому не лишалося більше нічого, як тільки волоктися по цій юдолі сліз за паном бароном, згорьовано кривлячись, але, з другого боку, знов же поводитись так, як годиться собакам, вихованим в аристократичних колах.
Такої поведінки він навчився від свого хазяїна.
Пан барон поза домом робився зовсім іншою людиною. Він давав кожному втямки, що означає баронство, та коли надвечір вертався додому, то жалібно охкав і кректав у своїй кімнаті, сідав за стіл і писав прохальні листи до всіляких вельмож і дворян.
А гончак пана барона сидів тоді поруч, нашорошував час від часу одне вухо, а тоді з аристократичною міною заходжувався ловити бліх.
Ох, ті блохи! Якось у хвилину інтимності, коли забувається станова різниця, гончак Зебор сказав таксі крамарки, що жила внизу: «Повірте, блохи відібрали в мене добрих десять років життя!»