— Рогнідо!
— Мовчи! Я стою перед воротами Ніфльгайму і не хочу слухати твоїх залицянь. Між нами кров! Кров на твоїх руках і всюди!
Володимир зблід.
— Я не прийшов тебе карати. Я нагадав собі ту хвилину, коли збудився негайно із сну і побачив тебе з ножем над моїм ложем. І тоді здавалося мені, що коли дарую тобі життя, то заплачу за цей лиховісний вчинок молодика у полоцькому острозі. Але бачу, що помилився. Рогнідо! Між нами кров, це правда. Є така, яку пролив я, але є й така, яку ти бажала пролити. Але є ще й дитина. Забудь про богів твоєї родини. Вони, як ті привиди, яким простий тупоумний мужик дав подобу ідолів. Богів, Рогнідо, нема! Вір мені! Є сонце, грім, вода, земля, дерева, тварини, люди… Людина почитає тільки те, чим сама живе… У нас дитинка, Рогнідо! Невже ж вона не вирівняє між нами згоди?
Очі Рогніди заблищали тріумфом:
— Нема шляху через батьківську кров. Дитинка, кажеш? Не будь вона моєю, вже давно порозтягали б її собаки по острозі, але у неї не твої риси, Володимире, а Рогволода…
Князь відскочив, мов ужаленй гадюкою. Глуха лють опанувала його, та сама, яка колись находила на Святослава. Витягнув руку, щоб ухопити Рогніду за волосся та кинути її до своїх ніг, але опам’ятався.
— Де твої коси, Рогнідо? Який злочинець утяв тобі їх? — спитав хрипло.
— Де? Ось вони! Те одне, що ти справді любив у мені, і тому я їх сама відтяла…
Лютим звірем скочив до неї.
— Не бий мами, бо я тебе битиму! — закричав нагло тонкий дитячий голосок.
Впала рука Володимира.
З кута на середину кімнати вибіг русявий хлопчик з темним лицем та розпаленими від гніву оченятами. В руці держав дерев’яний меч, який зробив йому дядько Снорре.
— Ізяславе, ти відкіля тут узявся? — гримнув Володимир збентежено.
— Не забудь, Володимире, що твій син може стати моїм месником. Тому раджу тобі — убий нас обох! Тобі рідних убивати не першина!
В її голосі звучала злоба. Вона зірвала з голови золоте чільце, а золотисті кучерики розсипалися довкола її чудового личка. Занімівши, глядів на неї Володимир, наче відкрив у неї нову привабу. Не дочув навіть останньої образи. Простягнув руки до хлопчика, якби бажав його обняти, вкінці вхопив себе руками за голову і відвернувся.
— Прощай! Невдовзі почуєш про мене! — сказав тихим зламаним голосом і вийшов.
Рогніда кинулася до хлопчика, як левиця, коли рятує своє молоде з рук мисливця, і розплакалася.
МИНУЛЕ И МАЙБУТНЄ
По другій стороні дворища Рогніди простягався густий запущений сад. Рогніда не дбала про нього, бо думала тільки про кров та колишню кривду. Сад спадав стрімко до Дніпра. На камені узбіччя сиділа струнка чорнявка у довгій мережаній мірті та червоній опинці з багатим бурштиновим намистом на шиї. Біля неї спирався на спис високий дебелий двадцятикількалітній молодець у кольчузі, з широким варязьким мечем при боці та круглим щитом на плечах. З лівого його рамена звисав довгий темносірий плащ з багряною лямівкою, яка була відзнакою княжих гриднів.
— Не судилося нам, Мирославо, довго бути разом! — говорив до дівчини. — Бог не ласкав на нас та на нашу любов. Князь знову якісь задуми носить. Просто від княгині поїхав на Берестово, бо там ждуть його Добриня, батько, тисяцький Путята та боярин Всеволод Мощанин.
— А ти як знаєш? — запитала з досадою дівчина.
— Я чув, як Свен давав накази гридням і розсилав комонників, кого у Вишгород, кого в острог та на Либедь. Видко, щось велике коїться. Князь не любить радитися інших. Ісусе Христе!..
— Тсс! Мовчи, дурний! Накликав ти своїми святцями лихо на нашу голову. Доки я цвіти та голуби приносила Ладі, доки кликала Купала в літні вечори, доки давала гривни волхвам Перуна, доти все було добре. Олешичі і Козняки жили, наче одна рідня, а тепер нібито Див гепнув собою об землю та між обома родами вирвав у землі яму. Гей! Добре казала стара Скоруха, що наврочили нас мідяні хрести та прокляті чорноризці. Вони раз у раз вешталися по вашій хаті та бачили, може, наш любощі…
Мирослава заплакала. Молодий Олешич пригризав уста.
— Не кажи цього, Мирославо! Святі ні духовні не наврочили нас. Але коли твоя Скоруха не знає доброго заклину, то нехай мовчить, бо бігме, всю шкіру на її спині попорю на ремінці! Яке діло ченцям до наших любощів? Для них ще й краще, як дівчина з поганського роду вийде за християнина…
— Те ж саме казала і я, але батько гримнув на мене: «Ти не воловодься з тим безумним хрестиком, бо він тобі не пара! Дочка Козняка варта героя-борця, а не кислого похнюпи, що блеє ромейські гімни!..» Що ж я мала йому відповісти? Скажи, бо на Перуна і я гадатиму; що ти тільки кислий похнюпа.
Молодця начеб хто посипав приском.
— Пусте все, що базікають інші. Але ти, Мирославо, знаєш, який я, а мені йде тільки про твою гадку, твоє серце… Гріх вірити тобі в якісь плітки.
— У цьому то й біда, що я ніяких пліток не знаю, — повторила дівчина. — Якби я їх знала, то, певне, вибила б їх з голови батькові. А так батько ворогує на Олешичів, отже, мусить мати до цього причину. Найди її, ті плітки, то все виясниться. Будь хоч раз мужем, якими були батьки, не розкисай у своїй новій безкровній вірі!
— Мирославо, я йду в бій… Чи ж у тебе нема словечка для мене?
Дівчина зблідла, захиталась.
Роман підтримав її, зціловував сльози з її чорних вій.
— Іди, Романе, але вертайся швидко! — лебеділа крізь сльози. — Ти ж знаєш, що моїм богом — ти, а моя віра — любов! Навіщо ж тобі ще інших богів? Ах, пусти, мене кличуть.
150
Вирвалася від нього і побігла у терем. Роман залишився у сумнівах. Звідкіля взялося ворогування Козняка до Олешичів? Відколи його син Доброгост згинув у війні з печенігами, відтоді старий Козняк приймав його як сина і радів, що його надбане піде у добрі руки; від чого ж така зміна?
Перехрестився, плюїнув коневі через голову, прошептав заклин від злої зустрічі і чвалом погнав на Берестово, де був княжий терем.
По дорозі минав торговицю. Площа роїлася від купців, покупців, княжих тивнів, варязьких гриднів та старців, які серед найбагатших людей надіялися найбільшої милостині. Купці у довгих барвистих туніках з ковтками та ланцюгами гладили довгі чорні бороди і вистоювали гуртками біля в’їзду в княже дворище. Варязькі ратники були у повній зброї з вовчими шкурами на плечі, з списами, топорами та луками. Видко, вибиралися у похід. Вони трималися разом і дивилися звисока на інших. Була це найдобірніша варязька дружина Володимира.
Від сторони ріки здіймалося капище Перуна. Сам ідол стояв високо між чотирма різьбленими стовпами під наметом-крівлею, а його золота голова з очима з самоцвітів грізно споглядала вниз над чотирикутним підсінням. У підсінні, наче бояри князеві, стояли боги — Велес, Стрибог, Дажбог та інші опікуни полян. Перед капищем сидів на камені у білій одежі старий волхв з сивою бородою, у вінці з терня на голові, бо терня — це прообраз блискавки. Біля нього стояли два молодших. Один мав на голові вінок із соснових гілок, другий з пірнатих степових трав. У руках тримали волхви довгі ціпки з позолоченими головками та малі срібні чарки на жертовний мед або вино. Малі отроки у «білих одежах стояли поряд і пильнували коробок з ладаном, ялівцем, віночки запашного зілля, голубів у кітках та двох ягнят.
Серед капища перед наметом на стовпах держали два парубки чорного, мов галка, коня, якого князь мав жертвувати Перунові перед походом. Збоку стояла юрба гарно прибраних дівчат з розпущеним волоссям, у вінках на головах, з намистами, ковтками та нараменниками. Вони мали співати після жертви святий гімн Перунові та похвалу князеві. Волхви, дівчата і варяги гляділи раз у раз у ворота княжого дворища, де звертала на себе увагу дружина грецьких послів. У золотистих шоломах з круглими щитами на плечі, в довгих червоних плащах з дорогоцінними запинками, пишалося двадцять рослих траків, яких проводив середнього росту муж у голубій нагортці поверх золотистої дамаської кульчуги. На ньому була цінна карацена, шолом з гострим верхом, а при боці широкий кривий меч з дорогоцінною ручкою. Біля нього стояв низький товстий грек з лисою головою у перепоясаній багряній туніці. І лямівка туніки, і плащ із златоглаву аж горіли від самоцвітів, понашиваних на золоті бережки. Був це патрицій Скіллос, посол кесаря, який уже два дні ожидав відповіді Володимира на якесь прохання візантійських цісарів Василія і Костянтина. Ніхто не знав цього прохання, бо Скіллос розмовляв, як посол, один на один, зате всі бачили дарунки, які при тій нагоді дістав князь. Судячи по них, прохання мусило бути неабияке, і всілякі здогадки ходили про це між грецькими купцями і руськими гречниками.