«Ні, неможливо, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Русі. Неможливо було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обох і то через подружжя з сорокалітнім. Ні!»
Сумніви обсіли розум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо дивилася перед себе, раптом дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив вогнями. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні, але яка? Непевність здавила сердце Рогніди.
«Тікати б! — майнула думка. — Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан б’ють, погано!..»
Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімната на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлась дещо, бо з цієї кімнати можна було зійти над ріку і тікати далі водою.
Та, на диво, ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред бойовища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та з’їзду на Поділ. Аж ось, наче смолоскип, загорілося по той бік майдану дворище Свена, і всі побігли туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмову між службою і почула знайомий низький жіночий голос.
— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
«Мирослава!» — подумала Рогніда і крізь вікно наказала привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може привести погубу або порятунок. Треба подбати за майбутнє…
— Майбутнє, дитино? — лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини. — Хто може його збагнути? Воно виростає з крові та смерті, і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута…
— Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!
— Навіть Володимира, гадаєш?
— Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі вже не таке…
— Ох, ти називаєш це вибаченням? — сумовито відповіла Рогніда. — Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерті вже закривала мені мій зір, тоді… він був ще мій… Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду… Я згинула для нього… — Тут оживилася раптом. — Та нехай! Так мусило і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірності… навіть Льосна!.. Та у цій боротьбі святого звичаю із серцем вмирає щастя.
Мирослава не все розуміла з цих слів, але зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не вайдуже їй втрата. Аж тепер стало для неї ясно не одне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапалась за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то не раз, знеможений вином, витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора під час подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбирала коло себе вчасно деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!..
— Не знаю, достойна, твоїх задумів, бо вони задалекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.
— Як-то? Не я?
— Свен відібрав присягу полоцької раті на своє ім’я, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини та твоїх полочан!
— Ах! Я добре знала, куди він поїхав надвечір із Галляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?
— Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ні один варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!
— Дай запоруку?
— Так! Він клявся Одіном, клав руку на меч і присягав, що єдиною княгинею Києва буду я, а Галляр схилив голову, і всі визнали вагу даного слова…
— А я гадала, що він зводить тебе, а він зламав вірність мені. Із усіх гадючих сердець позбирав Льокі лестощі та отруту і вклав їх у серце дужого витязя! У ньому збезчестили боги хоробрість!
— Так, але завтра чорна Мара покриє йому очі,— відповіла дівчина— а з його життям умре і правда — правда про смерть мого брата. Це стіна, яка стала між мною і Романом Олешичем.
— То ти, дитино, любиш Олешича? — спитала Рогніда.
— Так! — упевнено і спокійно заявила дівчина.
Рогніда встала.
— Як так, то я послухаю поклику Свена! І хоч яким хитрим буває Ніфлюнг, більша є помста ошуканої жінки. Іди! У Свена вирвемо тайну, а його самого кинемо до стіп князеві, наче гадюку, якої вирвали зуби… Чи ти сама?
— Ні, при мені отрок Збранича, а Снорре може покликати ще декого.
— То нехай покличе! Уже день, крадькома не перейдеш!
Ранок був холодний, непривітний, день наче отягався з приходом, тільки осінні галки стадами спадали на вулиці. З вулички в уличку перемикалися дві жіночі постаті, а старий Снорре з шістьма ратниками проводили їх. За поворотом шляху показалося дворище Козняка. Ледве чи хто пізнав би у тих руїнах оселю першого багача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Галляр, його ратники та вісім гриднів Романа, які загинули у боротьбі з Свеном.
— Чого вам? — спитав вартовий.
— Додому вертаемося, юначеі — відповіла Мирослава. — Невже ж ти не пізнав мене?
— Тебе-то я знаю!.. Але княгиня?.. І ось цей варяг та ще з ратниками?… — сказав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.
— Це не ворожі ратники, а наші, і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чейже не боїтеся.
— Гм! Заждіть на сотника.
У дверях появився Станко. Він увесь яснів, як молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.
— Де батько? — спитала дівчина.
— Спить у коморі.
— Чи е хто біля нього!
— Ні! Насилу поклали старого! — засміявся Збранич. — Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.
— Спасибі! А що Свен?
— Постогнує і кляне. У нього гарячка!
— То і добре. Тепер іди і збуди батька, але так, щоб Свен не чув. Обох вартових вишли надвір і пусти до Свена княгиню!
— Як-то? Залишити їх обох без варти? Ніяк не можна.
— Ти ж будеш за завісою з нами.
Дівчина розклала Станкові про намір княгині і запевнила його, що не буде ніякої зради.
У світлиці панувала сутінь, на огнищі, тлів ще невеликий огник, при якому гридні зварили сніданок. Рогніда побачила у самому кутку під божником непорушну темну постать.
— Свен!
— Вийдіть обидва, — наказав Станко, — станьте біля воріт і без мене не пропускайте нікого ні туди, ні назад.
Вартові, вийшли Станко та Мирослава докинули ріща на вогонь і пішли у комору, де на долівці сидів старий Козняк.
— Що сталося? — питав злякано. — Невже ж пора на суд?
— Так, пора! — відповіла Мирослава, але суддею будеш ти, батьку!
— Я?
— Так! Стань ось тут біля дверей і слухай як княгиня говоритеме з Свеном.
Станко прикляк на одне коліно біля самих дверей, добув стрілу і наклав її на тятиву. Всі троє стримали віддих.
— Привіт тобі, героюі Ти кликав мене, і я тут, бо швидко вкриває тебе Гель, і я не почую від тебе слова правди!
На звук голосу княгині здригнулася темна постать, і чути було скрегіт зубів Свена. Довгу хвилину змагався з болем, аж підняв голову і розплющив очі.
— Ти прийшла, княгине? — спитав. — Спасибі тобі, та ти прийшла жаліти мене чи сміятися?
— Норми випряли нам обом невдачу, а з долі годі сміятися. Для мене вмерла надія з твоєю зрадою. Нема в мене вже майбутнього, є тільки дитина… і ніж!
Із-за пояса видобула ніж східного виробу з тонким, золотом січеним вістрям. Свен звісив голову на груди. Його, видко, брала гарячка, і відривані слова падали з уст.
— Горить, горить!.. Вовк Феріс рве мені нутрощі. Суд, сором… смерть! Рогнідо!