Тут він зірвався, і здавалося, що одним зусиллям розірве ремені. Нелюдське хрипіння добулося з горлянки, і велетень впав назад на землю.
— Рогнідо, — шепотів, скрегочучи зубами, — якщо ти варязького роду, якщо ти жінка, в якої залишилося хоч на макове зерно чуття, встроми мені цей ніж у серце, або ні… перетни отут б’ючку… Ох, якби я міг зубами перегризти її сам!
— Ні, Свене, то не я вб’ю тебе, а Володимир, бо ти його зрадив, а мене оббрехав. А за вніроломність і зраду не ножем карають, а гратами… у гноївці!
Слова ті протверезили Свена. Його зуби знову заскреготіли, але відповідь, яку дав Рогніді, була ясна і спокійна:
— Властиво, я не зрадив тебе, Рогнідо! Я, як і ти, бажав тільки влади і слави.
Рогніда покрутила головою.
— Чи ти справді вже так віддавна бажав слави і влади? А навіщо ж ти стільки разів оббрехав Володимира, мене, Козняка, Мирославу, Галляра?.. Як можна тобі вірити у що-небудь? Поясни мені бодай тепер свої задуми, коли хочеш, щоб я допомогла тобі перед княжим судом.
— Слухай! Перед смертним словом витязя запевняю тебе, що вже під час останнього походу на печенігів я задумав повалити князя, якого я сам виніс на київський престол. Та до цього троба було мені раті і грошей… Полоцьку рать мала дати ти, а гроші Козняк. Тебе я гадав прихилити до себе обіцянкою помсти, а гроші Козняка дістати з рук дівчини…
— Як-то? — вдала зачудування Рогніда. — У Козняка ж був син, і не дочка, а він був дідичем майна багача.
— Був, тому і згинув! — кивнув головою Свен.
Швидким кроком підійшла Рогніда до нього.
— То так, Свене? Закликаєш мене на моє серце, щоб я допомогла тобі ввійти між вибранців Вальгалі, а сам ще перед порогом смерті кидаєш кров, розлиту тобою, на голову невинних?
— Смерть хлопця давала мені дівчину, а батька робила мені союзником. Вона дала мені гроші і силу. Ось тобі і правда, Рогнідо.
Та Рогніда не спішилася сховати ніж у піхви, вклала його за пазуху, а потім сказала.
— Боги чули твої слова, Свене, боги і люди, над якими не маєш милосердя навіть при своїй смерті. Тебе засліпила годюча злоба Ніфлюнга, якої повна вся твоя вда< ча. Так, бачиш, дурив ти всіх і мене все життя, обдурю і я тебе дещо при смерті!
— Пробі, княгине, — закричав варяг і вперше та вос> таннє зазвучала в його голосі справжня розпука, — невже у мене таки більше людського почування, ніж у тебе?
— Ха, ха, хаі — засміялася Рогніда. — То ти ще не знав, що я жінка, якій у любові і ненависті ніхто не дорівнює? Ось глянь! Колись на Берестовому, над голівкою заснулої дитини ти подав мені ось це!
Тут видобула з-поза одягу малу золоту коробочку й показала Свенові.
— Вона була призначена для того, хто одним помахом дужих, орлиних крил розігнав усіх своїх ворогів, як Зігурд Ніфлюнгів. Ти карлик проти нього, Свене, підлий, брехливий, хоча злючий та злобний. Тож ти, а не він повинен загинути від такої гадючої зброї. Не для тебе меч, ніж, кров, червона кров вибранця-героя. Для тебе запінені уста, посиніле лице та судорогами покривлені члени боягуза!
І кинула на долівку коробку із отруєною голкою. Добула ніж і протяла на руках Свена ремені, щоб він міг ворухнутися і повзати. Свен повзав, як гадина, і зубами пробував добути з коробки голку, поки обезсилений болем і гарячкою не охляв непритомний.
СЛАВА КНЯЗЕВІ!
У золотому шоломі та багряній мантії, які дістав від імператорів після перемоги над Вардою, Володимир на білому, мов молоко, коні в’їздив на подвір’я Козняка. При воротах зустрів його боярин, та не той самий дідуган, що кілька місяців тому. Тоді ще просто трималася його сива голова на плечах, а гордощі світились в очах опірного боярина. Тепер ніхто не пізна'в би його у цій злиденній появі дідуся з запалими щелепами, червоними каламутними очима та тремтливими руками.
— Боги з тобою, милостивий, під мою стріху вітають, — почав Козняк і схилився до стремена князя, — та вибачай, що не квітом стелиться тобі дорога, не медом поливається… Трупи та кров…
Старий розвів руками і знову схилив голову, наче ждав грому. Та в очах князя не було блискавки, тільки зворушення. Від Путяти, Святослава та Богдара він дізнався вже був про участь Козняка у змові, про його безвинність і що тільки через його непослух та опір вдалося вчасно обезсилити ворога. Князь поклав руку на сивій голові боярина.
— Не тобі, старому, виправдуватися, а мені, що наїжджаю на твою домівку у таку пору. Приводять мене сюди дві речі. Перша…
Мирослава, що стояла коло батька, вмить здогадалася і побігла в хату за калачем і медом.
Князь випив, узяв кусник калача і, видко радів, що дівчина така схвильована.
— Рожі на твоєму личку, рожі та мак, — говорив, заїдаючи, — та не за калачем я прийшов, а за іншим…
Дівчина почервоніла ще дужче, а таця затремтіла в її руках.
— А візьміть хто від неї мед, бо все, що призначене для нас, вип’є мати земля.
Прискочив Станко, узяв від дівчини тацю, а дівчина вмить закрила лице рукавом. Опісля другою рукою добула з-за пазухи хустину князя і подала Володимирові з поклоном.
— Ти на грудях носила її, дівчино на серце клала дарунок свого вибранця? Так, вона ще тепла, гріє і пахне твоєю молодістю!
З страхом глянула дівчина на князя.
— Вибач, милостивий! Я мусила заховати її від очей, бо по неї посягав Свен.
— Невже ж, дівчино, гадаєш, що Свен не добув би її звідтіля! Як же ж ти зберегла б її? — допитувався він, та у веселому жартівливому звуці глибокого його голосу задзвенів м’якший тон ніжності.
— Я пришпилила б її ножем, милостивий! — різко відповіла дівчина, і ніхто, дивлячись на неї, не сумнівався, що вона каже правду.
— Коли так, то спасибі, дівчино, за вірність, хай так само вірне буде тобі щастя! Але бачиш, твоя краса не мені зацвіла, хоч й велика її ціна! Кому ж маю віддати цю хустину, а з нею й моє княже право?
Враз загуділо у зборі.
— Мені, мені! — гукали воєводи, сотники, гридні, ба й ополченці. — Киньмо жребій.
Гамір і регіт піднявся звідусіль, та князь підняв руку, і все стихло вмить.
— Важке питання та й годі! — заговорив знову. — Я міг би вернути тобі свободу, та твій батько старий, міг би віддати тебе не тому, кому треба. Міг би веліти кинути жребій, та відомо, що найбільше щастя у дурнів… Гм!
— Милостивий князю, віддай хустину тому, хто повалив твого і мого ворога, — сказала поважно дівчина.
Ніхто не засміявся. Кожний чув, що ці слова не жарт. Усміх щез із лиця Володимира.
— Хто ж це такий? — спитав зацікавлений князь.
Та в цей мент усміхнувся, коли побачив Романа, який виступив з гурту і став коло дівчини.
— Мені віддай її, милостивий! — сказав спокійним упевненим голосом. — Не за заслугу, а по закону любові.
— Як так, — повеселів князь, — то зайве й ваше прохання. Воєвода Роман молодий, та самі бачите всі, що сила в нього і завзяття небуденні, а щодо дівчини… то, їй-богу не знаю, чи хто другий зважився б посягнути по неї після Свена?.. Що ж, бери, хлопче, чи пак, достойний воєводо. Даю тобі її хустину, як обіцяв перед виїздом у Візантію. При цьому заявляю всім загалом і кожному зокрема, що воєвода Роман не в дарунку дістав цю хустину, а виборов її мечем, як ялося героєві! А тепер ведіть мене до Свена! Це ж моє друге діло!
Веселий гамір, який був наче відгомоном на слова князя, раптом стих, лице Володимира скам’яніло, по всьому зборі пролетів лиховісний дух Морани.
— Він отут, милостивий! — сказав Станко з поклоном. — Розступіться!
Враз подалися набік Козняк, Мирослава, Роман, служба, ополченці та гридні. На поламаній лаві перед хатою сидів варяг. Синя, майже чорна ліва рука, розпухла, наче довбня, лежала безсильно та непорушно на колінах, а з місця, де були ремені, скапувала кров. Його обличчя було спокійне і суворе, як завсіди, тільки жовте, наче у мерця. Уперше, відколи Володимир покинув Київ, зустрілися обидва давні герої, а перед очима обох душ промайнули марива минулого. І враз Володимир, маючи перед собою найзавзятішого ворога, пригадав собі все те, що бачив на Боспорі. Перед ним тут у поросі, крові та гнилі лежить минуле, пережите, погане, а нове незбагнене майбутнє виростає йому в душі. Хриплий та сильний ще голос Свена вирвав його з задуми.