— Чого дивишся на мене так довго, Володимире? — питав варяг. — Давно ти не бачив мене? Ждеш рога з напитком та привіту конунга? Дарма! Ріг не оправлений, мед випитий, а конунг програв ставку життя. Ха, ха!
— Дивлюся у минуле та майбутнє, Свене, а ні з одного, ні з другого невільно глумитися, тим більше, коли тінь смерті паде нам на чоло, — відповів суворо князь.
— Минуле у нас спільне, Володимире, і хіба дурень завертає до нього, коли нема вже з цього користі. У майбутнє забігає лише боягуз, бо справжній герой вдаряє мечем та жде жеребу смерті або перемоги.
— І ти не бачиш ще того, що між нашим минулим і майбутнім лежить пропасть? Ти не збагнув ще, що конунг не те саме, що варяг на зміїному човні!
— З знаю тільки що вільно героєві та по чому пізнати боягузів…
Враз потемніло лице Володимира:
— Знаєш? Герой не бреше, не обманює і не зраджує! — сказав різко. — А роблять це якраз боягузи. І не хто інший, а ти зрадив мене, обманув своїх гриднів і полочан, оббрехав Козняка.
— Тебе я не зрадив, бо всякому свобідному героєві вільно посягнути по владу. Усе на світі застромлене на вістрі меча. Раз ти полишив мене у Києві, то ти дав мені волю йти, куди захочу. Кознякові я сказав те, що вважав правдою…
— Брешеш, падлюко! — вирвалось у Станка. — Перед княгинею говорив ти не те. Тепере ми вже знаємо, і то саме з твоїх уст усю правду.
— Ах!
Очі варяга хотіли ніби пробити Станка своєю диявольською скаженістю.
— То ви підслухали? — і злість спалахнула в ньому, як полум’я. — Так, я оббрехав Козняка, — говорив далі, мов у гарячці,— але у війні та у любові всі способи добрі, якщо ведуть до успіху. Ти, Володимире, викопав ту пропасть, про яку говориш, і винен усьомуі
З вибачливим усміхом і спокійним рухом голови почав Володимир відповідь:
— Ні, воєводо, не я копав пропасть і не я винен, а винен час, який деколи залізною рукою добувається до воріт держави. Як навіть у далекі новгородські, в’ятські чи брянські області щойно стукає весна, ломить кригу та нівечить снігова звали, так і до воріт твоєї та моєї землі застукав дух нової правди. Ти втік перед ним із своєї землі, не відступав від трухлявих ідолів, поки новий дух, невидиний і всесильний, не переміг тебе. І бачиш, я зрозумів би тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя! поряд інших земель світу— або загибати. Ця необхідність завела мене у Візантію і дала мені в руки бажане добро. Тобі здавалося, що меч, який поб’є мене, знівечить і самий дух. Ти помилився, Свене! Не я побив тебе, а та земля, знаряддям якої я став, і вона вбила б тебе була навіть на моїй могилі. Ти міг був щонайбільше скинути володаря. Але з мого попелу постав би завтра месник і змів був тебе з лиця нашої землі, що рветься до життя!
Тільки наближені Володимира, такі, як Роман, Збранич, Мирослава та старі члени княжої ради розуміли слова князя, інші вперше почули з його уст, що він приєднався до грецького бога, прихильників якого стільки жило на землі Дажбога. А що цей бог виявися могутнішим за Перуна, то ніхто й не дивувався. Всі були горді, що їх князь знайшов нову силу для них усіх, більшу, як досі.
— Я вікінг, і закон морських героїв е моїм законом. Суди мене своїм новим законом, бо за давнім мій суд уже відбувся.
Настала знову хвилина мовчанки. На землі Дажбога чужинця ніхто не кривдив, і його судили завсіди законом землі його походження. Свена можна було судити тільки за душогубство, грабіж та підпал під час ворохобні, а не за зраду.
— Свене, — сказав князь, — за новим законом судити тебе годі! Твоя правда! Ти не з мого світу, а з того, який я вже залишив за собою. Я забуваю про зраду князя й держави, бо не я твій князь і тут не твоя держава. Проте за законом твоєї землі мушу залишити за тобою всю кров та сльози, згарище і руїни. Ти поставив якнайвищий закон — закон крові — то й боронися від нього, або загибай!
Кинув меч до ніг Свена і сів на коня. Та в цей момент зашуміло у зборі. За час суду зібралася була на вулиці величезна юрба народу, яка пильно стежила за ходом суду. Тепер закричали всі.
— Він наш, наш! Давайте йогої
— За кров дітей наших!
— На шматки його! Перун йому в тім’я!
— Хай його поб’є хрест! Смерть злодієві! Смерть, смерть!
Здавалося, що юрба ще у присутності князя справді розірве Свена на шматки. Потоком рушила громада на дворище Козняка. Та нараз Свен устав. Спокійно, гордо, як колись на Берестовому, поглянув на юрбу владним поглядом. Праву руку простягнув вперед та крикнув:
— Не вам судити конунга! Дяка тобі за правду, Володимире!
І спокійно, міцною рукою вбив собі у жилу на шиї маленьку золоту голочку. Хвилину постояв просто, потім зробив півобороту убік і тяжко впав на землю. Ібн Дауд не ошукав варяга. Отрута вбивала мов блискавка, без болю та муки. Ніхто не смів доторкнутися до трупа. Грізний і величний, як за життя, лежав витязь на землі, тільки його іскристі очі затемнилися і погасли.
— Поховайте його за законом! — наказав Володимир. — Ми живі воюємо тільки з живими. Прощавайте!
— Слава, слава князеві! — залунали оклики, а в їх супроводі поїхав Володимир на Берестово.
НОВА ВІРА
— Здоров був, волхве Перуна! Не ласка твоя була зустрінути володаря тієї землі, як велося здавна, хлібом-сіллю; запашним димом та співом дівчат? Забув ти за той час за мене, правда?
Аж до землі похилився волхв від цих насмішливих слів. Він стояв у воротах капища сам один, його служба покинула його. Ні одного зеленого віночка не було видко на подвір’ї, кущі та моріг були потоптані ногами, уламки зброї, одежі та харчів валялися довкола.
— Правду кажеш, милостивий! — відповів зляканим голосом. — Відвернулося лице князя від богів та їх слуг, але що я не тільки їм слуга, але й тобі раб, то й повинуюся.
Кивнув головою князь, звернувся до прибічників:
— Олешиче! Отут скажи зараз вкопати хрест! Тут лежали тіла ваших отроків, побитих поганими, тут змагалися давні боги з сонцем правди, з царством божим. З тієї крові нехай виросте хрест і нагадує усім, хто спас їх від меча варягів та від соромної неволі.
Гридні принесли величезний дубовий хрест, що його князь, приготовив завчасно, викопали глибоку яму, і тоді князь власноручно перев’язав вершок хреста линвою, даючи знак, щоб потягли його вгору.
Затріщали гужі, ухнули гридні, і серед урочистої мовчанки над юрбою полян став звільна підійматися хрест господній. А тоді залунав над головами могутній голос князя.
— Народе мій! Ось знак триєдиного бога вседержателя, який обіймає всіх і вся. Йому я завдячую вінком влади та сили. І вам він дав перемогу над ворогом. Йому поклоняюся я та бояри мої, поклонися йому і ти!
Наче лан спілого збіжжя, захвилювалися ряди людей і схилились за прикладом свого князя. Один тільки волхв стояв осторонь блідий, простоволосий, зляканий, довго не розуміючи перемін. Прибитий словами князя і невеселими міркуваннями над тим, де він тепер дінеться, волхв пошкандибав у капище. Та за якусь годину ждала його чимала втіха. Прийшло декілька мирян із запитом, чи він і для нового бога приймає приноси і чи зуміє найти до нього дорогу, як найшов її князь. Умить з’ясував собі досвідчений духовник, що, пливучи за течією, він не пропаде.
— Очевидно, — відповів. — Якби мало бути інакше, то чи лишився б я при своїх почестях? Клади сюди дари, а всі небесні «воздадуть тобі сторицею». Недаром князь воздвиг свій хрест саме на Берестовому; це місце, очевидно, святе і ближче звідсіля до неба молитві і людині!
Швидко зайнявся жертвою, бурмотів всілякі заклини, курив святим зіллям, сипав у полум’я ялівець, а накінець перехрестився тричі, як бачив це був у християн. Ледве скінчив, покликали його до кострів, на яких мали горіти побиті варягами кияни. Де не взялися його помічники співаки, і старий Ярослав немов прочуняв. Він починав мати надію, що нічого не змінилося на Дажбоговій землі. Збираючись на похорони, накинув білу одежу, підпоясану узірчастим поясом, прив’язав розкуйовджені кучері та бороду, а на голову наклав вінок із зеленої омели. Владним тоном видавав наказ підлеглим, а вони корилися йому, самі не знаючи, що думати про рішучі та певні рухи старого. Особливо дивувала їх незвичайна точність, з якою він перестерігав усякі подробиці обряду. Пригадував, щоб між похоронених когутів не потрапили курки, або між воскові свічки лоївки, щоб усі похоронені сорочки були льняні та щоб для гашення вогню не вживали замість меду з водою пива або чистої води. Ніколи ще так точно не дотримував волхв цих звичаїв, як сьогодні.