— Невже ж вона любить його? — крикнув Роман здивовано.
— А ти гадав, що ні?
— Я гадав, що вона його ненавидить.
— Любов не кінчається ненавистю. Сьогодні, коли я натякнула їй на ненависть, вона засміялася і каже: «Ах, ти дурненька, якби я була за нелюбим мужем, і він мене покидав, то я раділа б, що дав мені свободу. Не ненависть, а байдужість — це гріб кохання». Романе, залитися!
Ніжно пригорнув Роман дівчину і довгу хвилину мовчав.
— Що ж, хоч я гадаю, що моя присутність тут зайва, я залишуся на день.
— Рука вірного слуги не раз уже врятувала життя невинному.
— О, Миро, наш князь християнин, який не скривдить і ворога, не то жінку… Він же ж і Свена не карав, а про Мощанина та твого батька і не згадає. Рогніда, яку Володимир, може, тільки єдину любив, мала б бути у небезпеці? Ні, це неможливо!
— Саме тому в небезпеці! — заперечила дівчина. — У його серці гіркість, у неї гнів і жаль, і ось вони зустрінуться…
— Князь — не жінка, Мирославо… Цить, князь іде!
Роман дав знак слузі, щоб відвів коня до стайні, і ввійшов разом із Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули розмови князя з Рогнідою.
Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемності прозвучали без відгомону.
— Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?
— Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?
— А хто ж я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!
— Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся м&я покута, якою бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах, життя мого бажала ти, а смерті! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу наситила отрутою ненависті до батька…
— Невже ж ти осуджуєш мене за це?
— Не мені тебе судити, бо я сам винен в усьому: і ненависті, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч у частині те, що взяв від тебе. Даю тобі Полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди разом із половчанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не скитається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!
Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.
— Ти плачеш? — м’яко спитав Володимир. — Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та, виплакавшись, вибач мені злочин, яким я прогрішився незрячий!
— Ох, я не плачу! — відповіла різко княгиня. — Мої сльози — не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе інша…
— Рогнідо! — скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль. — Для чого ти завертаєш споминами
до давніх днів І до незагоєних ран. Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї веси? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!
— Чому? — різко залунав запит.
— Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!
— Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.
Рогніда встала й поступила крок до Володимира.
— Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! — відповів князь. — Усе довкола тебе змінилося і дозріває вже до вищого розуміння життя та обов’язку, а ти все ще живеш варязькими маривами. Держава від Волги до Тісси — це не човен, а я не варяг!
— Говориш про державу, як грек!
— Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.
Настала мовчанка, і Мирослава почула, як князь наливав собі чарку меду чи вина у срібну чарку.
— Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого, — сказав шепотом Роман, — хоча би тепер навіть у її руці був ніж — Володимир не покарав би її. Він зводить з нею прорахунки, як зі Свеном, і вони обоє щезають з його життя…
— Ходімо звідсіля! — відповіла дівчина. — Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було 15 соромно перед власною совістю.
ПІД КОРСУНЕМ
У березні 988 р. прибув до Києва логофет Скіллос і привіз з собою кількадесят духовників, переважно болгар і полян, які довгий час пробували, а то й народилися у Болгарії, Корсуні чи Візантії. Вони мали з собою церковну утвар, книги, писарів та іконописців і безліч ікон, зібраних грецьким духовенством для покорення порфірородними лютого племені тавроскитів, яких володарі бажали навернути на Христову віру. Володимир прийняв ласкаво дарунки порфірородних, а вказавши на християнську обстановку двора та на хрест на Берестовому, сказав:
— Усі умови, поставлені мені імператорами, виконані. Варда Фока побитий, силу моєї держави збільшили шість тисяч варягів, я сам, моя дружина і велика частина моїх земель поклонилася святому хресту. Чому ж імператори не прислали мені моєї невісти? Невже вони не шанують свого слова?
— Ніколи порфірородні не ламають слова. На царівну Анну теж вступила благодать господня, і вона будує біля Влахерну монастир, куди бажає вступити восени. Супроти волі бога людські умови безсильні.
Скіллос побожно схилив голову, а Володимир з усміхом дивувався з спокою, з яким він передавав свідому брехню. Роман Олешич, який стояв біля князя, аж почервонів з досади. Анастас потягнув його за рукав. Прибічники князя дивувалися, з яким м’яким серцем їх володар приймає гарбуза від імператорів.
Скіллос умовлявся з князем щодо дорічної торговельної виміни і повідомляв, що на передмісті св. Маманта відкрито дві нові господи для руських купців.
— Я вельми вдячний порфірородним, — відповів князь, — за їх опіку над новонаверненим племенем! На другий рік я радо скористають з ваших господ. Та в цьому році я загадав викорінити поганих з степів нашого моря, тим-то й не пущу на весну човнів у Царгород. Вони не вернулись би до осені. Тим-то поїдуть тільки у Корсунь. Туди хай переїдуть царгородські купці у другій половині травня на торг.
Скіллос прикусив губи. Що означало це розпорядження князя? Він знав від київських греків, що ладиться воєнна виправа до Корсуня, а від цісарських стратігів, що вони не бояться облоги за подвійними стінами города. Якби руські купці поїхали у Царгород, вони могли б бути заручниками миру. Але коли так, то чому вони взагалі їдуть у Корсунь? Греки добре знали, що після перемоги Володимира над печенігами шлях на схід відчинявся знову, і руські купці не муситимуть їхати аж у Візантію, щоб продати крам. А може, ця корсунська виправа — це тільки підступ..?
— Осміляюсь, — сказав Скіллос, — вашій княжій милості пригадати, що не кожний купець зможе вислати кораблі у Корсунь. Таких є небагато, а не знати, чи ті, що приїдуть, зможуть викупити ввесь привезений крам. Для вас була б утрата, а для нас дорожнеча по містах.
Князь усміхнувся.
— Як у справах віри та небесних благодатей рішає імператор, так у торговельних справах рішаю я, і ніяке моє рішення не буде шкодою для моїх підданих. Вони знають, що за всю доставу дістануть плату в повновартних грошах чи товарах. У Корсуні є купці не тільки грецькі, а все непродане можу я сам закупити і скласти на складах Корсуня.
Після такої заяви Скіллос від’їхав у Витичів. Того самого дня роз’їхалися биричні князя по всіх землях від Дунайця по Волгу. З першими водами стали наспівати у Київ дружини всуміш із човнами купців. Купці збиралися під Витичевом, дружини в Києві, де княжі воєводи переглядали їх старанно та мали наказ доповнювати всякі недостачі зброї за припаси гриднів. Ще ніколи ніякий володар Руської землі, навіть великий Святослав, не зібрав в пристані Києва такої раті. До половини травня назбиралося п’ятсот великих човнів, а в кожному було від тридцяти до п’ятдесяти чоловік. Тільки бояри, воєводи та прибічники князя мали коні, всі інші були піхотинці, зате на кожному човні везли мотуззя, в чудернацький спосіб попритесувані балки та залізні окуття.