Вже десятого травня рушили купці та тисячі ратників під проводом Романа Олешича. З них їхало кількадесят грецьких уповноважених з Києва, яких вислали київські греки з доставою у Царгород. Був чудовий весняний час, а на Білобережжі все стояло у квітах. Через пороги перебралися без перепони, ні одного печеніга не видко було на придніпрянських степах. Тільки в Олеші треба було два дні перечікувати бурю, яка зірвалася з північного сходу. Хоча вітер не вщухав, море було ще неспокійне, Роман наказав день і ніч їхати далі повз береги Криму до Корсунської затоки.
З трудом найшов Роман на пристані місце для себе та своєї раті — так багато суден було у ній. Здавалося, ввесь Золотий Ріг переселився у Херсонес. Густо, наче димовий ліс, стирчали щогли, роєм увивалися човни; наче ніжки величезних водяних жуків, маяли весла гребців ритмічно по обох боках суден. Гомін і крик вітали київський флот. Портові впорядники бігали спітнілі з купцями, визначаючи кожному стійло та місце на нічліг. Роман передав опірних греків катепанові Феодосієві, а цей обіцяв подбати, щоб вони не повтікали з Корсуня. Руські купці не платили портової оплати, а мусили платити її греки. Вони навіть не могли мріяти, щоб утекти з крамом у Царгород, і мусили продати у Корсуні або ждати кінця торгу. Торг ішов на диво жваво та гладко шість днів. Руські купці знали, що якби торгівля йшла тяжко, то сам князь закупить усе за готові гроші. В кінці сьомої днини стали деякі кораблі в пристані готуватися до виїзду.
Роман занепокоївся і вийшов з Вишатою, вельми метким і тямущим купцем, на пристань. Та як далеко і широко простягається море, ніде не було видко ні одного човна. «Що сталося з Володимиром?» — запитував себе воєвода.
— Цієї ночі треба щось зробити, інакше всі задуми князя пропадуть, — сказав.
— Що саме?
— Мусимо перешкодити кораблям, щоб не покидали пристані. Кожної хвилини може наспіти княжа рать.
— Це нелегка річ. Корсунь багатолюдний город. З залогою стратіга та корабельниками візантійських купців буде в ньому до вісім тисяч чоловік. Стіни високі, сильні, а на заборолі кожна баба рівна гридневі.
Та в цей момент Роман скочив, наче хлоп’я, між носіїв, які несли у город мішки. Між ними виднівся старий білявий муж з коротко стриженою бородою, одягнутий у грецький стрій з широким варязьким мечем.
— Оляф! — кликнув на нього Роман.
Швидко оглянувся варяг, і обидва друзі щиро привіталися.
Оляф, видужавши, поселився в Корсуні, де займався поки що торгівлею збіжжям. Роман відтягнув Оляфа набік і спитав:
— А ти не мав би, Оляфе, охоти хоч раз послужити — князеві?
— Чим?
— Звісно чим: мечем і веслом!
Очі засвітилися у варяга.
— Заробиш на цьому стільки, скільки не дасть тобі й найбільш корисний торг.
— А це як?
— Забався ще раз у вікінга й не Пусти завтра грецьких суден із пристані.
— Скільки людей ти даси мені?
— П’ять сотень, а що здобудеш — твоє!
— Ха, ха! Як так, то я й сам на це пішов би, будь у мене люди. Дай мені людей!
— Не я, а цей огнищанин дасть тобі їх, — звернувся Роман до Вишати. — Подбай, достойний, за варязькі плащі і передай їх моїм людям у господі. Наші шоломи та човни й без того скидаються на варязькі, здалека не буде видко.
Другої днини Роман ще спав у господі, коли прибігли перелякані руські купці.
— Хоробрий воєводо! — поклонився київський огнищанин Вовк, — відвернулося лице Хоре… господа від слуг твоїх. На морі показалися варяги і грабують грецькі судна. Всі, що виїхали ранком, завернули назад. Та п’ять великих круглих суден пропало з усім достатком. Купець Кіродул вернувся на човні сам один з одним гребцем. Що нам робити?
— Залишити всі опорожнені кораблі на березі, а мужву озброїти і стягнути поблизу мого стану. Я вже вчора ввечері і вислав своїх людей за варягами. Вони загорнуть їх від сторони моря і приженуть надвечір сюди, а ви маєте бути готові переловити їх, ще допливуть до берега.
Відразу почався на флоті рух. Вино, поволоки, зброя, посуда, прикраси та всяка грецька купля не займали багато місця, тому до повороту досить було й шостої частини всіх суден, які виїхали були з Києва. Купці вибирали кращі та легші й вантажили їх куплею та поживою, а гребці з рабів помагали їм переносити та розміщувати крам. Вільні гребці, посередники та ратники озброїлися, а молодші купці, з яких кожний знав воєнне діло і миттю вмів перекинутися з купця у грабіжника-вояку — взяли керівництво.
Надверіч не чорні хмари від заходу надвигнулися на Корсунську волость, не сірі птахи налетіли, не сарана рушилася на плодовиті поля… Це велетенський флот суден Володимира підплив до затоки й замкнув її зовсім. Услід за цим човни приставали до берега, а з них висідали відділи раті, такої добірної, та блискучої, що й самі порфірородні Імператори не посоромились би такої. Сотня за сотнею, тисяча за тисячею виходили на берег, а коли причалили всі, крім вартових човнів, вивантажено ще кількадесят коней. На одного з них, білого, мов молоко, араба сів рослий муж у пурпуровій мантії та в золотому шоломі з вінком на голові й блискучим мечем у руці.
Нечуваний переполох охопив корсунян. Стрімголов утікали у город ті, що вийшли були в пристань, як тільки на обрії появилися човни. Утікали навіть власники господ і складів, побудованих на березі, і мешканці передмістя, яке лежало на руїнах давнього Херсонесу.
Глухо зачинилися ворота міста й почалися гарячкові приготування до оборони. Хоч корсуняни чули про майбутню виправу Володимира на Корсунь, але приїзд купців розвіяв їх сумніви. Аж тепер вони зрозуміли проворність князя, який стягнув сюди хитро своїх вояків і маєтки найбагатших громадян імперії. Населення города подвоїлося від такого великого допливу чужинців, тоді як усе їх майно було на кораблях. Катастрофа була неминуча.
Царгородських купців охопила паніка. Юрбою збирався народ на агора, домагаючись негайних переговорів і мирної передачі города. Грецькі купці з Царгорода обвинувачували катепана у зраді, мовляв, він не ударив на варягів попередньої днини і не випустив грецьких купців із пристані. Тепер уже ніхто й не сумнівався, що вчорашні варяги були тільки передовим відділом флоту Володимира та що були в порозуміннні з Романом Олешичем. Даремно виправдовувався катепан; озлоблені, доведені до розпуки купці за всяку ціну бажали найти винуватця їхньої втрати й находили його тільки в ньому. Не диво, що, всупереч бажанням корсунян, катепан відмовився віддати город і, зібравши купців та всю військову залогу, почав боронити город не жартом.
Корсунян, які противилися, казав ув’язнити за те, що держать сторону Володимира, а маєтки їх забирати, щоб хоч частково покрити втрату царгородців. В цей спосіб залякав одних, зацитькав інших і розпочав оборону.
Внутрішні стіни города були дужчі та вищі за верхні, збудовані з найдобірніших відломків стін давнього Херсонесу. Черговий наступ руської раті скінчився перемогою оборонців, і в серця їх вступила відвага. Замовкли навіть голоси спротиву серед корсунян, а царгородські купці почали списувати та розділяти забрані маєтки.
Але облога затяглася. Кілька днів війська Володимира відпочивали і щовечора почувалися з табору крики та співи гриднів, що бенкетували. Та одночасно на очах корсунської залоги поставали вздовж стін дерев’яні зруби, на яких здіймалися «пороки», тобто метавки на балки й камені. Корсунянам вдалося декілька з них спалити грецьким вогнем, та на їх місці з’являлися нові.
Найдивніше було те, що поставало їх по кільканадцять нараз, без гомону, стукоту сокир, не примірюючи навіть частин, якби були готові.
Десятої днини після приїзду величезні каменюки летіли на стіни, а що віддаль була дуже невелика, то і успіх обстрілу був незвичайний. Зразу тільки покрівлі будинків, що стояли біля стін, терпіли від каменів, які перелітали через городські стіни, та швидко стали падати один по одному зубці укріплень, а далі цілі заборола обвалювалися й летіли вниз із ломотом у хмарах пилюги. У руських дружин не було ще ніколи машин, тим-то візантійські та корсунські будівничі не так дбали про відпорність, як про висоту та гладкість стін.